УНІВЕРСИТЕТИ В ЕКОНОМІЦІ ЗНАНЬ: ТАЙВАНЬ ТА УКРАЇНА


В роботі проведено аналіз еволюції системи вищої освіти в умовах формування економіки знань на прикладі Тайваню та проведені паралелі з Україною. Ідентифіковано спільні риси систем вищої освіти країн. Визначені особливості ролі та місця університетів в національних та галузевих інноваційних системах. Окреслені особливості усвідомлення структури інтелектуального капіталу університетів.

Постановка проблеми та її зв'язок з важливими науковими і практичними завданнями. В умовах розвитку економіки знань науково-освітній простір стає основою для забезпечення високого конкурентного статусу країн на основі ефективної реалізації інтелектуального капіталу, людського, науково-технологічного, фінансового потенціалу. Практично всі розвинені країни світу залучені до наукових та освітніх відносин, які покликані сприяти взаємному обміну та збагаченню інтелектуальними ресурсами, знаннями та людського капіталу. Цілеспрямовані інвестиції країн у вищу освіту та проведення наукових досліджень сприяють покращенню їх міжнародних конкурентних позицій в глобальній економіці знань. Унікальний досвід має Тайвань, який пройшов шлях від колоніальної моделі економічного розвитку до сучасної, яка характеризується синтезом європейського, американського та китайського досвіду. Виявлення спільних рис може стати запорукою адаптації досвіду Тайваню в інтересах розвитку економіки України.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Більшість нещодавніх публікацій присвячено окремим аспектам дослідження ролі та місця університетів в економіці Тайваню та України. Ряд досліджень присвячений аналізу інноваційного та інтелектуального капіталу Тайваню [9, 10, 19]. В міжнародних публікаціях підіймається питання щодо визначення ролі науки і освіти у розвитку інноваційної економіки [2, 5, 17, 18]. Особлива увага приділяється дослідженню законодавчих норм, планів, програм формування економіки знань Тайваню, а також конкурентної стратегії у розвитку галузі виробництва напівпровідників [14, 15, 16]. Важливу роль в комплексному аналізі ролі університетів у формуванні економіки знань відіграють роботи, які присвячені проблемам оцінки та аналізу ефективного функціонування системи вищої освіти та університетів [6, 7, 12]. Серед вітчизняних вчених, які активно вивчають окремі аспекти теми дослідження, виокремлюються праці Л.Л. Антонюк, С.В. Гала, Д.П. Єфремова, І.С.Каленюк, В.О. Кік-тенко, С.І. Лунєва, О.А. Саприкіна, О.Д. Федотова, Н.А. Яровицької та інших.

Постановка завдання. Метою дослідження є аналіз еволюції системи вищої освіти в умовах формування економіки знань на прикладі Тайваню та України. Для її досягнення було визначено такі ключові завдання: провести ретроспективний аналіз еволюції системи вищої освіти Тайваню, розкрити взаємозв'язок систем науки та освіти і бізнесу (виробництва), особливості його реалізації, ідентифікувати основні стратегії, програми, плани розвитку національної економіки знань в контексті її глобалізації.

Виклад основного матеріалу дослідження. Накопичення в країні знань, як основного ресурсу розвитку економіки, спирається на розвиток інфраструктури проведення наукових досліджень та розробки нових технологій, а також допоміжних інституцій розвитку та оновлення системи науково-технічних інновацій. Саме накопичення знань та їх подальша комерціалізація і трансфер розкривають функціональну спроможність науково-технологічної системи. Азійські країни, що розвиваються, Китай, Малайзія і Таїланд з 1990-х років з метою переходу до економіки, що спирається на знання, та розвитку науково-технологічної системи пріоритетизували зростання національних інвестицій у НДДКР та зростання чисельності науково-до

слідницьких працівників [18]. Тоді як такі нові індустріальні країни як Південна Корея, Сінгапур та Тайвань обрали нішеву спеціалізацію у розвитку високотехнологічних галузей та знаннєво-інтенсивних сфер послуг [17]. Ці дві моделі - універсальна та нішева - приносять різний результат, який сьогодні можна побачити у динаміці ВВП на душу населення цих країн (табл. 1). У 1990 році країни знаходились у відносно різних умовах за обсягом ВВП на душу населення, зокрема в Китаї - 0,347 тис. дол.

США, Малайзії - 2,61 тис. дол. США,

Таїланді - 1,56 тис. дол. США, Південній Кореї - 6,63 тис. дол. США, Сінгапурі - 12,87 тис. дол. США, та Тайвані - 8,24 тис. дол. США. В цілому реалізація обох моделей призвела до зростання ВВП на душу населення цих країн, а реалізація універсальної моделі на прикладі Китаю продемонструвала більш високу результативність. З цих країн Тайвань продемонстрував найменший приріст ВВП на душу населення. В 2014 році, в абсолютних показниках ВВП на душу населення в КНР склав 7,2 тис. дол. США, Малайзії - 10,8 тис. дол. США, Таїланді - 6,03 тис. дол. США, Південній Кореї - 28,5 тис. дол. США, Сінгапурі - 54,6 тис. дол.

США, та Тайвані - 22 тис. дол. США.

В основі українського інноваційного розвитку лежить універсальна модель. Так з 1992 року ВВП на душу населення в України збільшився з

1574 дол. США до 3014 дол. США

у 2014 році, тобто майже в 2 рази (191%), однак абсолютний показник ВВП на душу населення значно менше, ніж в КНР та на Тайвані.

Аналіз конкурентних карт глобального науково-освітнього простору дав можливість виявити, що за рівнем якості національних освітніх систем у 2006-2015 роках Сінгапур входив до 4 країн-лідерів, що покращували свої ринкові позиції, Китай та Малайзія покращували сильні ринкові позиції, а на Тайвані відбувалось швидке погіршення сильної ринкової, в Південній Кореї та Таїланді відбувалось погіршення слабкої ринкової позиції [20]. Слабка конкурентна позиція

України в цей час покращувалась. Одночасно за якістю науково-дослідницьких інституцій Малайзія покращувала сильну ринкову позицію, на Тайвані та в Китаї, Південній Кореї, Сінгапурі, Таїланді сильна ринкова позиція погіршувалась, а слабка конкурентна позиція України в цей час погіршувалась.

В економічному розвитку Тайваню значну роль відіграє система вищої освіти, яка сформувалась в результаті переходу від колоніальної до китайської системи, тобто від високо централізованого управління до державного регулювання і ринкового управління до 1987 року. У зв'язку з впливом історичної спадщини Тайвані сформувалася унікальна система вищої освіти, яка поєднує в собі японські, американські, китайські та локальні риси, що відображають прагнення Тайваню як до локалізації, так і до глобалізації у сфері вищої освіти.

Після Другої світової війни Китай отримав суверенітет над територією острова. Багато аспектів вищої освіти, такі як академічна структура, адміністративна організація, структура навчальних планів і навчання, ступінь випускників та їхні компетентності базувалися на моделі китайських університетів. У 50-60-х роках іноземна допомога та інвестиції в Тайвань сприяли створенню експортоорієнтованої економіки і трудомістких галузей. У відповідності до цих процесів вища освіта була направлена на підготовку трудових ресурсів.

Після 1960-х років система вищої освіти Тайваню (особливо коледжі) швидко розвивалась на основі зростання кількості середніх шкіл і розвитку трудомістких галузей промисловості. В результаті, кількість вищих навчальних закладів збільшилась у 15

разів (з 7 в 1950 році до 105 у 1986

році), а число студентів збільшилася у 52 рази (з 6,6 тис.осіб в 1950 році до

345,7 тис.осіб у 1986 році [14].

До 1980- х років Тайвань сфокусувався на розвитку суспільства за рахунок експорту наукомісткої продукції, накопичення капіталу та становлення сфери послуг. В цей період Тайвань перетворився з реципієнта іноземної

допомоги на привабливий для прямих іноземних інвестицій регіон Азії. Система вищої освіти країни почала інтернаціоналізацію шляхом залучення іноземних студентів та розширення міжнародної мобільності студентів Тайваню. Так, в 1985 році чисельність іноземних студентів у ВНЗ Тайваню складала 3769 осіб, в 2014 році ця цифра збільшилася майже у 8 разів, що ж стосується освітніх напрямів, то найбільша частка іноземних студентів навчалася за спеціальністю «гуманітарні науки» - 89,9%, а в 2014 році - «бізнес адміністрування» - 12%, «інжиніринг» - 9% та «гуманітарні науки» - 5%. В географічній структурі іноземних студентів переважають країни Азії, зокрема Японія, Південна Корея та Індонезія, а також значною є частка студентів Канади та США (рис. 1).

В Україні за результатами 2014 року навчалось 56,8 тис. іноземних студентів, що втричі перевищує рівень 2003 року [22]. Однак, передусім у зв'язку з тривалою АТО, привабливість України для іноземних студентів зменшується, хоча у світі має місце тенденція до зростання кількості міжнародних студентів. Більшість іноземних студентів в Україні приїздять з країн Азії та Африки.

З кінця 1980-х економіка Тайваню активно розвивалась, а політика уряду орієнтувалася на принципи демократії, тому університети почали просувати прагнення до академічної свободи та автономії, беручи за основу приклад з американських ВНЗ. В реформуванні системи вищої освіти уряд Тайваню надав значну увагу фінансуванню системи вищої освіти, так в 1985 році вона займала 16,5% витрат державного бюджету, в 2014 році - 20,08% (рис. 2). Однак, частка приватного сектору у фінансуванні вищої освіти суттєво менше державного сектору, що пояснюється переважанням державних ВНЗ. Ці риси систем вищої освіти Тайваню та України є схожими.

Витрати на вищу освіту в Україні

в 2013 році становили 2,13% ВВП,

для порівняння в США - 1,36%, в

Сінгапурі - 1,03% ВВП, в Тайвані -

3,89%. Витрати на вищу освіту в абсолютних показниках зменшуються, хоча у відносних Україна демонструє ознаки лідерства, витрачаючи на рівні найбільш розвинених країн. Щодо витрат на НДДКР, то в Україні у 2013 році вони становили 0,76% ВВП, що навіть у відносних показниках значно нижче, ніж в Південній Кореї (4,15%), КНР (2,01%).

Реформами у сфері вищої освіти в

1970-80-х роках ВНЗ Тайваню було

поділено на дві групи: академічні заклади освіти та заклади професійної підготовки. Більшість ВНЗ у системі вищої освіти Тайваню представлять: чотирьохрічні коледжі, дво- і п'ятирічні коледжі з підготовки молодших спеціалістів, а також технологічні інститути та університети. Так, загальна кількість вищих навчальних закладів за 30 років (з 1985 р. по 2014 р.) збільшилася з 105 до 159 установ, з яких у 1985 році частка університетів складала 26,6%, а в 2014 році вже 91,1% [11]. В Україні кількість ВНЗ 3-4 рівня акредитації зросла з

149 у 1990 році до 277 у 2015 році,

а максимальна кількість у 353 ВНЗ спостерігалась у 2008-2009 роках.

Останнє десятиліття активно розвиваються навчальні програми ВНЗ

Тайваню в галузі архітектури, юриспруденції та стоматології. На відміну від американських професійних шкіл, які починаються після закінчення коледжу, на Тайвані право і медичні школи починаються в перший рік навчання в університеті. Все більше університетів пропонують не декларовані програми, засновані на базовій освіті або освіти протягом перших двох років в коледжі з метою розширення сфери навчання студента і розвитку міждисциплінарного потенціалу. Проведення низки реформ в галузі вищої освіти Тайваню знайшло своє відображення в формуванні високого конкурентного статусу університетів на світовій освітній арені (табл. 2).

В економіці орієнтованій на експорт Тайвань славиться коледжами, які зосередили увагу на практичному бізнесі, технічній підготовці і прикладних науках. Багато коледжів розвинулись до інститутів та університетів технологій [13, 14, 16]. Провідні університети є ключовими суб'єктами у реалізації більшості національних програм інноваційної системи Тайваню. Так, університети займають унікальне місце в інституційній структурі національної інноваційної системи Тайваню. Інституційний вимір стратегії розвитку національної програми інтелектуальної електроніки Тайваню з досягнення міждисциплінарних інновацій, що реалізовувалась у 20112015 роках, чітко ідентифікує місце університетів, хоча дещо прихованим залишається місце наукових парків в ній (рис.3). За цей час уряд планував інвестувати близько 430 млн.дол. США для того аби в подальшому галузь щороку приносила країні до 20 млрд.дол.США [15, с.67].

Динамічні зміни в світовому господарстві у 1990-2010 роках знайшли слабке відображення у реформуванні системи вищої освіти та науки України. Реформи відбуваються повільно, а положення концепції потрійної спіралі мало реалізовані. З 1991 року діяв закон «Про освіту», який було прийнято ще за радянських часів. Вперше ЗУ «Про вищу освіту» було прийнято у 2002 році, а оновлена редакція ЗУ «Про вищу освіту» була прийнята лише у 2014 році через 10 років від початку роботи над нею.

Сучасна стратегія забезпечення глобального лідерства Тайваню у сфері напівпровідників спирається як на окремі конкурентні стратегії (стратегії щодо технологій, створення вартості, сталого розвитку, розвитку брендів1), так і на такі ключові чинники як швидкість, гнучкість, якість, вартість. Одночасно галузь намагається знаходити на ринках нові місця для реалізації компаніями стратегій «голубого океану»2. Для реалізації

стратегії на практиці застосовуються такі підходи як [15, с.68]:

- інтеграція інституційних ресурсів;

- співробітництво в технологічних НДДКР та розвиток міждисциплінарних талантів;

- розвиток стратегічних партнерств;

- вдосконалення взаємозв'язків національної інноваційної системи між приватним та державним секторами;

- посилення співробітництва між національними компаніями галузі;

- надання державної спонсорської підтримки;

- дослідження нових ринків.

Аналіз реалізації Національної науково-технологічної програми Тайваню виявив ряд важливих особливостей розвитку в економіці знань [5]. Промислові учасники програми виявилися більш готовими до співробітництва та надання ресурсів для НДДКР ніж інші академічні дослідники, які мали б бути більш схильними до спільних

публікацій, спільного фінансування та спільного використання обладнання та інших ресурсів. Очевидно, що це пояснюється більш високими очікуваннями промисловості від такого співробітництва, основною метою якого є отримання проривних технологій. Крім того, представники промисловості, що мають більш інтенсивні коопераційні зв'язки з університетами справді отримують певні переваги, у т.ч. завдяки отриманню знань зі споріднених галузей завдяки налагодженому співробітництву. Такі знахідки вкотре підтверджують важливість тієї частини інтелектуального капіталу, що спирається на відносини

ване формування та ідентифікація інтелектуального капіталу університетів створюють передумови розвитку конкурентоспроможності не лише системи вищої освіти, але економіки країни в цілому.

З нашої точки зору, структуру інтелектуального капіталу університету слід розглядати більш широко. Передусім йдеться про необхідність обов'язкової ідентифікації капіталу внутрішніх відносин, які у сукупності створюють внутрішнє середовище науково-освітньої діяльності. У структурі людського капіталу варто виокремлювати як осіб, що займаються генеруванням нових знань, так й тих, хто відповідає за трансформаційне лідерство в умовах загострення конкуренції в науково-освітньому просторі та інші види діяльності.

Одним з прикладів ідентифікації місця компонентів інтелектуального капіталу у його структурі можна назвати модель університету Шу-Те, Тайвань, який займає 41-50 місце в національному рейтингу університетів хоча був створений лише у 1997 році та 1437 місце у світовому рейтингу Вебометрікс. Тож інструментарієм нечіткої логіки на основі процесу аналітичної ієрархії було встановлено, що у структурі інтелектуального капіталу університету 34% займає людський капітал, з яких 27,37% - студенти та випускники (основними показниками вимірювання стали загальна кількість, її коливання, тривалість навчання), 6,7% - науково-педагогічні працівники (витрати на підготовку, ставлення та компетенції); 40% - капітал відносин, з яких 19,11% - академічна компонента (іноземні науковці, участь у конференціях, дослідницькі програми, міжнародні дослідницькі гранти), 16,05% - промислова компонента (кількість патентів, програми зайнятості, кооперативна освіта), 4,67% - публічна компонента (суспільство, офіційні інституції, громада); та 26% - організаційний капітал, з яких 16,47% - інформаційно-телекомунікаційні технології (бібліотеки, електронні ЗМІ), 9,63% - стратегії розвитку (культура, рутинні процеси, імідж) [9]. Досвід цього університету також є тим важливий, що демонструє, що навіть у досить стислі строки в сучасних умовах університети можуть набувати певні досягнення.

Дослідження структури активів університетів Тайваню інструментами нечіткої логіки збагатило науку не лише можливістю такого аналізу, але і самим результатом [19]. Застосування методу власного вектору спирається на аналітичний ієрархічний процес, що дає можливість визначити відносну пріоритетність обраних факторів, ідентифікувати вагові коефіцієнти для певної моделі. Обґрунтована авторами модель вимірювання інтелектуального капіталу університету передбачає існування 3-х різновидів університетів (дослідницько-інтенсивні, освітньо-інтенсивні та професійно-інтенсивні), а також поділ складових інтелектуального капіталу університету на 2-і складові - інтелектуальна власність (інноваційні посилання як дослідження невідомих знань, інноваційна культура, що стимулює до генерування оригінальних ідей та кількість нових цінних ідей) та матеріальні активи (кількість публікацій, фінансова підтримка, дослідницькі результати як кількість викладачів та журналів) (табл.3).

Можна апелювати, що наведені результати стосуються виключно Тайваню, але його освітня система та університет в провідних рейтингах займають набагато кращі позиції у порівнянні з вітчизняними. Тому при виборі пріоритетів розвитку вищої освіти України варто прислуховува-тися до отриманих результатів.

Досить поширеним у практиці західних дослідників є використання аналізу середовища діяльності, в основу якої закладена широка методологія порівняльного аналізу діяльності складних технічних, економічних та соціальних систем. Основними його напрямками є модель співвідношень CCR (Charnes, Cooper & Rhodes, 1978) та модель співвідношень BCC (Banker, Chames and Cooper, 1984), які відрізняються тим, що останній враховує можливості економії на масштабах виробництва [4, 3]. Модель співвідношень CCR, що використовувала показники вхідних ресурсів, Аном, Чарнесом та Купе-ром було вперше використано для аналізу різних аспектів виробничої поведінки у вищих навчальних закладах в якості альтернативи таким традиційним підходам як регресійне моделювання [2]. Зокрема вони зупинилися на порівняльному аналізі відносної ефективності державних та приватних університетів США. Найчастіше ці моделі знаходимо у дослідженнях діяльності освітніх систем та інституцій вищої освіти таких країн як США, Великобританія, Австралія, Тайвань (можливо це є одним з факторів, завдяки якому вони є лідерами світових рейтингів). Так в різні періоди порівнювалась відносна ефективність освітніх інституцій Великобританії [6] 84 провідних університетів Китаю [12], освітніх інституцій та дослідницьких університетів

Фінляндії [8], провідних університетів Австралії [1], та Тайваню [7]. Хоча прикладів застосування аналізу середовища діяльності в сфері освіти можна знайти досить обмежене коло, але вони можуть бути застосовані для тих країн, де дані щодо результатів діяльності університетів збираються в обмежених обсягах.

Висновки та рекомендації. В результаті проведеного дослідження можна визначити спільні та відмінні риси систем вищої освіти України та Тайваню. До спільних рис можна віднести такі:

- пост-колоніальне минуле Тайваню та здобуття незалежності Україною.

- переважання державних університетів в їх структурі;

- тривалий час пошуку ніш на світовому ринку науково-освітніх послуг;

- висока залежність країн від високого рівня інтеграції економік у світове господарство, зокрема від експорту товарів та послуг;

- кількість ВНЗ та студентів є динамічною.

Відмінними рисами Тайваню та України є культура та релігія, історичний розвиток, становлення незалежності держав, геополітична позиція та географічне положення, відмінності в обсягах сформованого капіталу і ВВП на душу населення, а також у ефективності трансферу знань.

Базуючись на проведеному дослідженні національних стратегій інноваційного та технологічного розвитку Тайваню, ролі університетів у формуванні економіки знань та їх ресурсного забезпечення, доцільним є розробка та впровадження довгострокової поетапної стратегії інноваційного розвитку України до 2030 року, яка базуватиметься як на накопиченому вітчизняному інтелектуальному капіталі, компліментарності джерел походження ресурсів, так і на технологіях третьої промислової революції:

1-й етап (2015-2020 рр.) - нарощення витрат на НДДКР до 1,5%

ВВП переважно за рахунок державних коштів (бюджет країни та місцеві); розвиток ринкових механізмів національної інноваційної системи; визначення пріоритетності галузевої інноваційної системи для сільського господарства, машинобудування та сфери послуг; створення високотех-нологічних зон; стимулювання реалізації 10-15 університетами стратегій перетворення на університети світового класу;

2- й етап (2020-2025 рр.) - збільшення витрат на дослідження і розробки до 2,5% ВВП переважно за рахунок приватних коштів; поглиблення інтеграції національної інноваційної системи у глобальну; формування та розвиток галузевих національних інноваційних систем в інших секторах економіки та високо-технологічних кластерів;

3- й етап (2025-2030 рр.) - зростання витрат на дослідження і розробки до 3,5% ВВП; стимулювання розвитку кластерів, інноваційних систем світового рівня.

Ключовими інструментами реалізації інноваційної політики повинні стати: державні програми (довгострокові та середньострокові національні та регіональні стратегії інноваційного розвитку, галузеві плани), територіальні об'єднання (високотехноло-гічні зони, технологічні кластери, кластери світового рівня), фінансові (цільові гранти вищим навчальним закладам, державні субсидії для приватних НДДКР, податкові пільги, преференції, податкові кредити наукоємним підприємствам в спеціальних зонах та експортно-орієнтованим підприємствам); міжнародна кооперація (посилення взаємодії міжнародних інститутів вищої освіти та національних дослідницьких установ, долучення до міжнародної дослідницької мережі, трансфер технологій).

Отримані результати можуть бути використані як на національному, рівні, так і на галузевому та інститу-ційному рівнях. З метою покращення якості стратегій у сфері вищої освіти та науки доцільним є вивчення досвіду інших країн світу.

[Завантажити PDF версію]


Ключові слова:  система вищої освіти, інтелектуальний капітал, інноваційна система, глобалізація, моделі науково-освітнього розвитку.

МАКРОЕКОНОМІКА

Ільницький Денис
к.е.н., докторант

Хоменко Ольга
к.е.н., ст. викладач, кафедра міжнародної економіки ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»




©  2001 - 2024  securities.usmdi.org