ФІСКАЛЬНІ ТА РЕГУЛЮВАЛЬНІ НАСЛІДКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПОДАТКУ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО В УКРАЇНІ


У статті представлені результати оцінювання фіскальної та регулюючої ролі податку на нерухоме майно в Україні. Аргументовано, що фіскальний потенціал даного податку не реалізований і його функціонування не сприяє зміщенню податкового навантаження на доходи заможніших верств населення. Запропоновано рекомендації з удосконалення механізму справляння податку на нерухоме майно в Україні, зокрема, в частині обґрунтування неоподатковуваного мінімуму та ставок податку.

Актуальність теми. Світовий досвід свідчить, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, з одного боку, має стабільну базу оподаткування, відтак може забезпечити певний гарантований рівень надходжень до бюджету; з іншого - сприяє перерозподілу багатства та дає змогу, принаймні частково, оподаткувати доходи громадян, які не були оподатковані під час їх виплати. Впровадженню податку на майно в Україні передував довготривалий період дискусій, дебатів та сумнівів щодо доцільності його введення. Фінансово-економічна криза та необхідність фіскальної консолідації стали каталізаторами цього процесу. Перший досвід функціонування цього податку потребує оцінки як фіскальних наслідків, так і результатів його використання як інструменту перерозподілу доходів.

Аналіз останніх джерел і публікацій. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є предметом дослідження вітчизняних та зарубіжних учених, з-поміж яких: І. Антипенко, О. Багрій, Н. Бобох, В. Дербенева, Ю. Дехтяренко, В. Ігна-тенко, О. Короткевич, Ю. Кушнірчук, І. Майбуров, Ю. Мацевич, Р. Маргу-лис, В. Мельник, М. Мельник, Ю. Палеха, Г. Пеняков, Ю. Рудницька,

О. Сидорович, В. Чекіна, Ю. Шмелев та інші. У працях цих економістів відображаються результати наукових досліджень стосовно обґрунтування об'єкту та бази оподаткування, ставок, неоподатковуваного мінімуму, коригувальних коефіцієнтів, тобто висловлюються думки стосовно побудови механізму справляння податку на нерухоме майно. Проте праць, в яких би відображалися результати оцінки функціонування даного податку, його фіскальних та регулювальних ефектів бракує у науковій фаховій літературі.

Постановка завдання. Мета написання статті - оприлюднити результати оцінювання фіскальної та регулювальної ролі податку на нерухоме майно та пропозиції з удосконалення механізму його справляння.

Виклад основного матеріалу дослідження. Враховуючи сутнісні характеристики податків, почнемо з оцінки фіскальних наслідків (табл.1).

Як свідчать наведені дані у табл. 1, динаміка податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, характеризується тенденцією зростання, проте його частка у податкових надходженнях незначна, крім того, у майновому оподаткуванні цей податок посідає останнє місце. Його випередив навіть транспортний податок, який має набагато меншу базу оподаткування. Це свідчить про те, що фіскальний потенціал податку на нерухоме майно не реалізований. Ми робимо припущення, що однією з причин цієї ситуації є недосконалий механізм його функціонування в частині зміщення податкового навантаження на заможні верстви населення.

Використання податку на нерухоме майно як інструменту перерозподілу податкового навантаження підтверджуються науковими дослідженнями. Так, О. Сидорович та Ю. Рудницька зазначають: «із погляду реалізації принципу соціальної справедливості необхідність його запровадження полягає у тому, що він дає змогу нівелювати значний рівень диференціації доходів, який склався між різними верствами населення. Тому за оцінками фахівців податок на нерухомість необхідно розглядати як інструмент справедливого перерозподілу соціальних благ» [15]. Схожу точку зору висловлює Ю. Кушнірчук, наголошуючи на тому, що «основною тенденцією останніх років є те, що нерухомість концентрується у руках заможних власників, тоді як забезпеченість житловою площею інших громадян є нижчою за санітарні норми, а отже, вкрай нерівномірною. Впровадження податку на нерухомість громадян дало б можливість зменшити концентрацію житла у руках великих власників та підвищити середній рівень життя населення» [6]. На думку Н. Бобох, «у сучасній економіці України пріоритетною функцією податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є не фіскальна функція, з огляду на низький рівень життя більшості населення, а функція перерозподілу багатства. Крім того, одними з важливих цілей запровадження цього податку є визначення реального фінансового стану платника та боротьба з тіньовими доходами» [2]. Отже, податок на нерухоме майно має забезпечити

зміщення податкового навантаження на заможні верстви населення. Це дасть змогу посилити і фіскальну значимість даного податку. З'ясуємо недоліки механізму справляння податку на майно.

Перше, на що варто звернути увагу - це невірний, на нашу думку, підхід щодо обґрунтування неоподатковуваного мінімуму. Не зрозуміло, чому встановлюється різний неоподатковуваний мінімум для квартири, і для будинку. Наявність ще одного об'єкту нерухомості, зокрема, будинку, свідчить про вищий рівень доходів його власника. Відтак, за такого підходу не реалізується регулююча функція податку на нерухоме майно у напрямі зміщення податкового навантаження на заможніші верстви населення. Громадянин, що володіє квартирою площею до 60 м2 і будинком площею до 120 м2 не сплачуватиме податок взагалі, у той час як громадянин, що володіє двома квартирами площею по 30 м2 кожна, сплачуватиме податок за другий об'єкт у повному обсязі. Навряд чи це справедливо. Ми вважаємо, що неоподатковуваний мінімум має бути однаковий для всіх платників незалежно від типу житлової нерухомості (квартира чи будинок), якою вони володіють. Встановлюючи неоподатковуваний мінімум у квадратних метрах, ми тим самим, вважаємо, що база оподаткування має обчислюватися у фізичних одиницях. З цим погоджуються не всі, так І. Антипенко, О. Багрій, В. Дербенева, Ю. Дехтяренко, О. Короткевич, І. Майбуров, Ю. Мацевич, Р. Маргулис, В. Мельник, М. Мельник, Ю. Палеха, Г. Пеняков, В. Чекіна, Ю. Шмелев пропонують при визначенні об'єкту оподаткування враховувати його вартість. Дійсно, власник квартири у Києві, яка знаходиться по вулиці Хрещатик (житлова площа 85м2) та

коштує 950 000 дол. США [9], не

буде сплачувати податок на нерухоме майно. Тоді як власник квартира по вулиці О. Бальзака (Деснянський район), де житлова площа 122 м2 та вартість 225 000 дол. США [9] підпадає

під категорію платників податку на нерухомість. Це несправедливо, проте дану проблему можна урегулювати у інший спосіб, а саме через корегуючі коефіцієнти. На нашу думку, влучною є точка зору, О. Короткевича та О. Багрія: «...враховуючи принцип горизонтальної справедливості в оподаткуванні, диференціювання нерухомого майна має відбуватися згідно з такими чинниками: місцем розташування нерухомості та її технічними характеристиками. Детальні аргументи, з якими ми погоджуємося наведені у праці [5, с. 63 - 64]. Вважаємо, що даний підхід сприяє рівномірному розподілу податкового навантаження, оскільки при його застосуванні враховуються доходи власника квартири, витрачені на її купівлю.

Оцінювання ж бази оподаткування за ринковою вартістю вважаємо передчасним для України, оскільки для цього не створено відповідних умов. Ми погоджуємося з думкою В. Чекіної, яка наводить переконливі аргументи, які стосуються створення інституту оцінки, підготовки експертів формування інформаційної бази [16, c. 41]. На цих же позиціях стоять О. Сидорович та Ю. Рудниць-ка, які зазначають, що «оцінка за ринковою вартістю можлива лише за умови наявності повноцінного ринку нерухомості, який дає змогу легко зорієнтуватися у ринкових цінах або вирахувати їх. Тим часом стан нинішнього вітчизняного ринку нерухомості далекий від наявних у розвинених країнах, зважаючи на те, що рівень цін на нерухомість в Україні необґрунтовано високий, а в окремих випадках значно вищий від світових аналогів. Відповідно без існування повноцінного ринку не може бути і реальної вартості об'єкта оподаткування, і будь-які керівні методики оцінки не зможуть адекватно й точно відобразити вартість об'єктів нерухомості» [15].

Визначивши, що неоподатковуваний мінімум має бути єдиним, перейдемо до обґрунтування його величини. Ми поділяємо думку Н. Педченко, В. Ігнатенко, які вважають, що неоподатковуваним мінімумом має бути «стандартне вирахування, що буде

застосовуватися до об'єкта житлової нерухомості як гарантія соціального захисту» [12]. Відповідно до Житлового кодексу Української РСР, який є чинним нині, розмір санітарної норми становить 13,65 м2 на одну особу [4], а відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» - 21м2 на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 м2 - на сім'ю. При розрахунку плати за користування житлом використовується норма 21 м2 на одну особу та 10,5 м2 на сім'ю [14]. Звісно, ці норми є застарілими. Однак, за відсутності нових підходів до нормування, вважаємо за доцільне враховувати чинні, проте не обов'язково обмежуватися лише санітарними нормами. Варто також зважати на особливості розподілу житла.

Проаналізуємо скільки квадратних метрів житлового фонду у середньому припадає на одного жителя України (рис. 1).

Як свідчать дані рис. 1, весь житловий фонд України з 2000р. по 2013р. збільшився з 1015 млн м2 до 1096, 6 млн м2. Показник мав чітку тенденцію до зростання. З 2000 р. по 2013 р. рівень забезпеченості житлом у розрахунку на одного жителя збільшився у середньому з 20,70 м2 до 23,80 м2 загальної площі. Проте слід враховувати, що за офіційними даними 42% українських сімей забезпечена житловою площею, меншою за встановлену санітарну норму - 13,65 м2 на одну особу, до того ж, 10% цих сімей має житлову площу менше 7,5 м2 на одну особу [11]. Звідси, на нашу думку, неоподатковуваний мінімум повинен становити 24 м2 загальної площі у розрахунку на одну особу, тобто близько середнього показника. Це дещо більше, ніж санітарна норма, проте відхилення є незначним. Отже, встановивши неоподатковуваний мінімум, враховуючи санітарні норми та середній показник забезпеченості житлом з розрахунку на одну особу, податкове навантаження буде зміщене на заможні верстви населення. Щоб досягти рівномірного розподілу податкового навантаження при оподаткуванні необхідно враховувати реальну площу та кількість кімнат об'єкту нерухомого майна, що припадає на зареєстрованих мешканців квартири. Проаналізуємо житловий фонд в розрізі наявних кімнат (рис. 2 ).

Як показують дані рис. 2, у структурі житлового фонду України переважає частка двокімнатних квартир. Однак динаміка показника не має єдиної тенденції. З 2000 р. по 2004 р. показник збільшився з 37,24 % до 37,32 %, а з 2005 р. по 2013 р. - зменшився з 37,28 % до 36,99 %. Частка трикімнатних квартир мала тенден

цію до зниження, а саме, з 2000 р. по 2013 р. даний показник зменшився з

33, 29% до 32, 78%. За аналогічний

період, частка чотири - і більше кімнатних квартир збільшилася з 10,04% до 10,76%. З 2000 р. по 2013 р. частка однокімнатних квартир зменшилася з 19,43% до 19,31%. Показник не має єдиної тенденції в динаміці, діапазон коливань знаходиться у межах 0,2 в.п. (19, 23% -19, 43%). Проте за офіційними даними, в Україні понад 35 % сімей країни мешкають у квартирах з недостатньою кількістю кімнат. Серед них майже 5 %, або 855 тис сімей мешкають по три та більше особи в одній кімнаті. Рівень забезпеченості українців окремими кімнатами складає 0,8 кімнати на одну особу, тоді як, у Польщі - 1,3, Франції - 1,8, Данії - 2, Німеччині - 2,2, Великій Британії - 2,3 [11]. Ці показники слід брати до уваги, оскільки наявність санітарної норми житла на одну особу можна віднести до фізіологічних потреб людини (піраміда Маслоу), адже ця норма частково забезпечує людині захист, відпочинок тощо.

Проаналізуємо кількість офіційно зареєстрованих фізичних осіб, що перебувають на квартирному обліку

(рис. 3).

Як показують дані рис. 3, кількість сімей та одинаків, які перебували на квартирному обліку з 2000 р. по 2013 р. зменшилася з 1765 тис до 808 тис. За аналогічний період кількість сімей та одинаків, які одержали житло протягом року зменшилася з 32 тис до 6 тис. Так, коефіцієнт задоволення потреб у житлі за рахунок держави за період з 2000 р. по 2013 р. зменшився з 1,81% до 0,74%. Така ситуація є наслідком державної програми надання безкоштовного житла, що почала діяти ще за радянських часів. Держава не може задовольнити потребу у житлі осіб, які перебувають на квартирному обліку. Однак виникає питання: чи повинна держава надавати безкоштовне житло? Чи не порушує це принцип соціальної справедливості? На нашу думку, люди повинні забезпечувати себе житлом самостійно. Роль держави полягає у створенні соціально-економічних умов для того, щоб люди у результаті своєї праці могли купити собі житло. Призначення держави обмежується створенням робочих місць, будівництвом житлового фонду, створенням системи іпотечного кредитування, врегулюванням рівня доходів фізичних осіб та ціни на нерухомість. Таким чином, люди погодяться платити податки, якщо матимуть необхідні для життя блага. За умови вдосконалення механізму справляння податку на нерухоме майно можна забезпечити не тільки позитивний фіскальний ефект,

а й сприяти рівномірному розподілу податкового навантаження на різні верстви населення.

Враховуючи, середній розмір до-могосподарства - 2,58 особи - та запропоновану нами норму 24 м2, то неоподатковуваний мінімум становитиме 62 м2. Такий неоподатковуваний мінімум має застосовуватись тільки на один об'єкт незалежно від типу і нерухомості (квартира чи будинок).

Наступний елемент механізму -це ставки податку. Згідно із ПКУ гранична ставка податку не повинна перевищувати 2% неоподатковуваного мінімуму. Право встановлювати ставки місцевими органами влади дає можливість їх диференціювати. Проте обмеження у 2% є недостатнім, враховуючи нерівномірний розподіл житла в Україні. До того ж така ставка не дає можливості реалізувати фіскальний потенціал даного податку. Ми вважаємо, що диференціація ставок повинна залежати від ступеня відхилення фактичної площі житла, від неоподатковуваного мінімуму. Наприклад, якщо взяти до уваги

Державні будівельні норми (табл.2), то можна запропонувати такий підхід до диференціації ставок.

Якщо відхилення від неоподатковуваного мінімуму знаходяться у межах будівельних норм, то ставка податку може бути мінімальною, наприклад, 0,5% розміру мінімальної заробітної плати. По мірі збільшення діапазону відхилення мають відповідно і збільшуватися ставки. Наприклад, якщо діапазон відхилення не більше, ніж вдвічі перевищує неоподатковуваний мінімум - 1%; не більше, ніж втричі - 1,5%; не більше, ніж в чотири рази - 2%, а понад чотири рази - 3% розміру мінімальної заробітної плати. Дана шкала не є остаточною, ми мали на меті запропонувати тільки підхід, оскільки, ми не маємо необхідних вихідних даних стосовно характеру розподілу житлової нерухомості в Україні, тому не можемо зробити остаточні групування. До того ж наведені будівельні норми давно не переглядалися і потребують актуалізації.

Тепер наведемо розрахунок суми податку на нерухоме майно, за умови

застосування віртуальної диференційованої шкали, згідно із нашим прикладом (табл. 3).

Як свідчать дані табл. 3, сума податку, що підлягає сплаті фізичною особою внаслідок володіння нею нерухомим майном, може становити, наприклад, 0 грн - 7234,92 грн. Тобто при збільшенні ступеня відхилення фактичної площі житла, від неоподатковуваного мінімуму, збільшується податкове навантаження.

Оцінимо перспективи збільшення фіскального потенціалу податку на нерухоме майно за рахунок введення в експлуатацію новозбудованої загальної площі житла (рис. 4).

Як свідчать дані на рис. 4, згідно з показниками будівництва житла, з 2000 р. по 2013 р. кількість введеної в експлуатацію загальної площі житла збільшилася з 5558 тис м2 до 11217 тис м2. Показник мав постійну тенденцію до зростання, крім кризового 2009 р. З даних рис. 4 видно, що переважає будівництво у міських поселеннях. Таким чином, база оподаткування податком на нерухоме має тенденцію до збільшення. Слід відмітити, що фіскальна ефективність даного податку у міських поселеннях буде вища, ніж у сільській місцевості. Це спричинено вищим попитом на нерухоме майно у місь-

ких поселеннях, а отже, і вищою пропозицією нерухомості.

Враховуючи запропонований неоподатковуваний мінімум в 62 м2, більшість власників однокімнатних та двокімнатних квартирах не будуть сплачувати податок. Спробуємо оцінити вплив податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на доходи населення, на підставі вартості та діапазону площі одно-, дво- і трикімнатних квартир у найбільших містах України (табл. 4).

Як показують дані табл. 4, за умови застосування запропонованої диференціації ставок податку та встановленні неоподатковуваного мінімуму, основне податкове навантаження буде припадати на власників елітних новобудов, вартість яких становить (16017966 грн - 40465100 грн), а частка податку у вартості квартир, яка характеризує рівень доходів населення, становить 0,002% - 0,15%. Це навряд чи суттєво впливатиме на споживчий попит громадян. Отже, запропонований нами підхід до удосконалення механізму справляння податку на нерухоме майно сприятиме зміщенню податкового навантаження на доходи заможніші верстви населення.

[Завантажити PDF версію]


Ключові слова:  податок, податки на майно, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, податкове навантаження

МАКРОЕКОНОМІКА

Тимченко Олена
канд. екон. наук, професор кафедри фінансів ДВНЗ «Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана»

Кондратенко Мирослава
асистент кафедри фінансів ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»




©  2001 - 2024  securities.usmdi.org