МАТРИЧНА СТРУКТУРА ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РЕГІОНІВ


У статті розглядаються погляди провідних вчених на зміст поняття «регіон», пропонується авторська редакція сутності цієї дефініції. Досліджуються питання формування фінансового потенціалу на регіональному рівні, аналізуються його склад і структура. Виноситься на розгляд можливість застосування матричної структури фінансового потенціалу за рівнем та інституціональними формами поділу, яку можна буде використати для комплексної оцінки сукупного фінансового потенціалу регіонів України та його складових по вертикалі та горизонталі. Пропонуються орієнтири проведення адміністративно-територіальної реформи в Україні, які б відповідали європейським вимогам, встановленим класифікацією адміністративно-територіальних одиниць (NUTS).

Науковий інтерес до вивчення економічного змісту та ролі фінансового потенціалу в економіці регіону викликаний особливостями сучасної фінансової регіональної політики. Останню, на нашу думку, варто розглядати не просто як поєднання елементів державного та місцевих бюджетів, а як систему заходів з удосконалення та розбудови на регіональному рівні апарату державних і місцевих фінансів через механізм реалізації бюджетно-податкового регулювання та стимулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Це обумовлено тим, що сьогодні регіонам надана відносна господарська самостійність у прийнятті управлінських рішень, що, з одного боку, підвищує їхню мотивацію у формуванні та управлінні фінансовими потоками регіону, а з другого — вимагає відповідальності у здійсненні фінансово-господарської діяльності. Також зазначимо, що сучасна економічна ситуація в Україні демонструє жорстку асиметрію в регіональному розвитку саме з позицій фінансової забезпеченості. Інструменти фінансового вирівнювання, що застосовуються нині, орієнтовані насамперед на додержання чинного порядку управління та контролю над станом та розвитком регіональних фінансових систем з боку вищих органів влади. А це призводить до фінансової залежності від бюджетів вищого рівня, посилення соціальної несправедливості, втрати інтересу з боку органів місцевої влади до підвищення та ефективного використання фінансового потенціалу території. У свою чергу, для того, щоб досягти фінансової незалежності регіону й забезпечити стійкість його соціально-економічного розвитку, перш за все потрібно розробити та впровадити стимулюючі механізми, які спонукатимуть регіональну еліту докладати більших зусиль щодо нарощування сукупної ресурсної бази, формування та зміцнення фінансового потенціалу відповідної території. Проте розв'язати це завдання без об'єктивної оцінки регіональних фінансових можливостей практично неможливо.

Можна стверджувати, що мобілізація потенційних фінансових ресурсів у різних складових фінансового потенціалу регіону та їх дальша реалізація мають відбуватись у такий спосіб, аби забезпечувати не тільки просте відтворення, а й соціально-економічний розвиток регіону, який у теперішній час є одним із пріоритетних напрямів державної регіональної політики та спрямований на створення відповідних умов промислового розвитку, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованого державою соціального захисту для кожного громадянина, усунення основних регіональних диспропорцій. Тобто роль фінансового потенціалу в забезпеченні цих процесів, міра його впливу, з одного боку, а також чутливість або, навпаки, стійкість до зовнішніх та внутрішніх факторів є на сьогодні стратегічним завданням для розроблення дальших програм та стратегій розвитку регіонів України.

Утім, перш ніж розпочати дослідження засад регіонального соціально-економічного розвитку, спробуємо уточнити зміст поняття «регіон», однозначного трактування якого в економічній літературі поки не існує. Одразу зазначимо, що термін «регіон» походить від латинського regio, що означає область, місцевість, ареал, тобто певну територію. Відповідно, у більшості словників регіон тлумачиться як територіальна одиниця всередині країни або як місцевість, якій властиві певні особливості або спільні риси. С. Ожегов визначає регіон як велику область, групу країн, що сусідять, або території, райони, об'єднані за якимось загальними ознаками. У словнику Єфремової регіон — це частина країни, що відрізняється від інших якимись умовами чи властивостями, або група прилеглих країн, що характеризуються спільністю расового або етнічного складу, культурних традицій і т. ін. У Великій радянській енциклопедії регіон тлумачиться в таких значеннях: 1) те саме, що район (у 1-му значенні); 2) територія (акваторія), часто дуже значна за своїми розмірами, котра не обов'язково є таксономічною одиницею в якій-не-будь системі територіального членування; значна за розмірами територія, що має деяку спільність природних умов. Є. В. Урисон визначає регіон як чітко окреслену територію — адміністративно-територіальну одиницю деяких країн або міст [1, С. 128-133]. У словнику «Соціальне управління» за редакцією В. І. Добренькова та І. М. Слепенкова читаємо, що в наш час поняття «регіон» широко трактується

в наукових дослідженнях і повсякденній практиці, при цьому у вузькому значенні під регіоном розуміють відносно самостійну частину, підсистему єдиного народногосподарського комплексу країни, що виокремилась у процесі територіального поділу праці [2, С. 134]. А у ст. 3 статуту Асамблеї європейських регіонів термін «регіон» зводиться до рівня уряду, що йде відразу після центрального, з політичним представництвом, гарантованим існуванням виборної Регіональної ради або, якщо її немає, асоціацією чи органом, заснованим на регіональному рівні місцевою владою на наступному за ним, більш високому,

рівні [3, С.43].

У. Ізард, якого вважають класиком регіональної економіки, характеризує регіон як відкриту економічну одиницю в межах даної держави [4, С. 69]. В. М. Лексін, Л. І. Ситников і О. М. Юнкіна пропонують розуміти регіон як частину економічного, соціального, природно-ресурсного, екологічного, культурно-історичного, власно просторового потенціалу держави в межах установлених владою адміністративно-територіальних одиниць, які мають управлінські структури і до обов'язку яких уходить забезпечення інтересів регіонального розвитку [5]. Принагідно зауважимо, що в такому самому вигляді це визначення дається і в інших працях згаданих авторів [6].

Подібний — суто територіальній — підхід до визначення поняття «регіон» знаходимо й у працях інших фахівців з регіональних соціально-економічних проблем [7]. Наприклад, відомий російський дослідник Е. Алаєв наголошує, що цей термін може вживатися для визначення територіальних таксономічних одиниць певного класу в конкретній системі таксонування, розуміючи під таксоном низовий регіон, який разом з іншими може утворювати сукупність регіонів більш високого порядку (перш за все в результаті укрупнення площі, а отже, чисельності населення) [8]. Інший дослідник Ф. Д. Кожурін визначає регіон як частину народногосподарського комплексу, замкнуту в економічному та виробничому плані, що вирізняється за географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. [9, С. 5].

Ще один відомий дослідник проблем регіональної економіки А. Г. Гранберг дає доволі загальне визначення категорії «регіон» як певної території, що відрізняється від інших територій за низкою ознак та характеризується деякою цілісністю і взаємозв'язком її складових [10, с. 6]. При цьому він спирається на переклад поняття «регіон» з латинської, що означає, як ми вже згадували, країну, край, область [10, с. 16], і виводить ієрархію регіонів, розширюючи їх межі в міру збільшення за ієрархічними щаблями: первинний регіон (деяка окрема географічна точка), адміністративний район, суб'єкт федерації, економічний район, макроекономічна зона тощо [10, с. 24].

М. В. Степанов характеризує регіон як велику частину країни з доволі однорідними природними умовами та характерною спрямованістю розвитку виробничих сил, хоч і визнає правильним використання поняття як характеристики макрорегіонів на надкраїновому рівні. Професор Е. А. Черниш також розглядає однорідність наявних умов на певній території як визначальну характеристику при виокремленні регіонів. Згідно з його твердженнями, регіон являє собою частину території з більш або менш однорідними природними умовами, специфічними, економічними, демографічними, історичними умовами, на якій функціонує певний комплекс галузей виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури.

На відміну від географічної ознаки виокремлення регіону, інший дослідник О. І. Добринін віддає перевагу економічній складовій, розглядаючи регіон як територіально спеціалізовану частину народного господарства країни, характеристиками якої є єдність і цілісність відтворювального комплексу [11, С. 9].

В. І. Сігов розглядає регіон як економічну й соціальну його спільність і доводить створення у регіонах територіальних спільнот, члени яких пов'язані не тільки економічними

відносинами, а й спільним ставленням до умов життя та зовнішнього середовища [12, с. 17].

Доводить положення про те, що регіон — це соціально-територіальна спільність, яка відбиває цілісну суспільну систему та виступає в ролі самостійної адміністративної, господарсько-економічної одиниці, що розвивається у специфічних житлових та культурно-побутових умовах, і Г. В. Черкашин, який також акцентує увагу саме на соціальній спрямованості регіональних утворень.

Схожої думки додержується професор Ю. М. Барбаков, який характеризує регіон як цілісну соціальну систему, що має всі ознаки соціуму, має єдину структуру, що охоплює фізико-географічну, економічну, політико-адміністративну, етнічну, соціокультурну, правову, політичну сфери, вміщує відповідні цим сферам соціальні інститути, що мають визначальну роль в організації життя регіону. На його думку, основним суб'єктом та об'єктом управління регіоном є людина, яка вступає в економічні та соціальні відносини з іншими об'єктами та суб'єктами. При цьому регіон має саморегульований механізм, елементи якого взаємозв'язані та доповнені механізмом зовнішнього регулювання.

На думку Антіпіної О.М, регіон являє собою соціологічну кваліфікацію адміністративно-територіальної одиниці, населення якої об'єднано спільними виробничо-економічними взаємозв'язками, єдиною соціальною інфраструктурою, місцевими засобами масової комунікації, органами влади та місцевого самоврядування. Учені стверджують, що регіон є природно-історичним простором, у межах якого здійснюється соціально-економічна та суспільна діяльність людей, які проживають у цьому просторі [13, С. 6-7].

Отже, тепер можемо окреслити три основних підходи до трактування поняття «регіон», або, за висловом Г. В. Гутмана, урахувати три умови його розуміння. Перша — подання регіону як територіального явища, згідно з яким основною його ознакою є територіальна, яка має відбиватись у понятті «регіон». Друга — подання регіону як складника цілісної соціальної та адміністративної системи, що, відповідно, має всі їхні ключові ознаки. І третя — регіон має замкнутий цикл виробництва, певну специфіку економіки та форми її вияву [14, С. 176].

Українські вчені також досліджували сутнісний зміст поняття «регіон». Зокрема, Б. Данилишин, Л. Черняк, О. Горська і М. Фащевський трактують його як просторово-територіальну концентрацію галузей народного господарства, котра відрізняється від інших територіальних утворень специфічністю своїх складників, що характеризуються взаємозв'язаністю, єдністю та цілісністю і мають комплексоутворювальні властивості [15, С. 12]. В. В. Томарева розуміє під регіоном частину території держави, що виділилась у процесі суспільного (територіального) розподілу праці, спеціалізується на виробництві певних товарів чи послуг, характеризується спільністю і специфічним щодо інших територій типом відтворення; комплексністю і цілісністю господарства, наявністю органів управління, які забезпечують розв'язання завдань, що стоять перед регіоном [16].

В. І. Чужиков зазначає, що за умов посилення відкритості регіональних економік та з огляду на суттєві зміни, що відбулись із поширенням світової глобалізації, сучасний регіон слід розглядати як відкриту ієрархічну по-ліструктурну систему, яка базується на територіальній єдності, має подібні галузеву, соціальну та демографічну структури, сформовану спільну інфраструктуру та відповідну організаційно-управлінську різнорівневу таксономічну модель [17, С. 14-15].

Водночас група вчених, зокрема професор Т. Г. Морозова, Е. Б. Ала-єв, А. Г. Гранберг, Г. В. Черкашин і деякі інші автори, вживають для найменування територіальних спільнот термін «район», не розмежовуючи його з поняттям «регіон». Цей підхід досить поширений серед дослідників регіональної економіки, незважаючи на те що в науковій літературі термін «регіон» поступово витісняє поняття «район», адже останній більш пов'я

заний з поняттям «адміністративний район», тоді як поняття «регіон» є більш гнучким.

Інші науковці, використовуючи як головний критерій виокремлення регіону визначення «адміністративний», розглядають регіон як область або іншу адміністративну-територіальну одиницю або суб'єкти федерації, наприклад землі в Австрії та Німеччині, штати в Австралії, Бразилії, США, кантони у Швейцарії, провінції в Китаї та США. До речі, саме такий підхід використовується у відповідній вітчизняній юридичній літературі. Зокрема, в Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів» термін «регіон» вживається для визначення чітко окреслених ним територій, а саме областей, двох міст (Києва та Севастополя), а також території Автономної Республіки Крим (ст. 1). При цьому частинами регіону визнаються райони або населені пункти. У своїй статті ми не будемо характеризувати політичні події, що відбулися в Україні протягом останніх двох років. Але зазначимо, що деякі території на сьогоднішній день віднесені до окупованих та таких, що мають особливий статус.

Проте, якщо взяти до уваги, що найбільше значення у визначенні регіону має саме соціально-економічна складова, зокрема, замкнутий цикл відтворення, спільні економічні процеси та явища, поряд із просторової єдністю, більш обґрунтованим видається підхід, згідно з яким область не ототожнюється з регіоном, а є його складовою частиною. Окреслення меж регіону виникає насамперед як продукт територіального поділу суспільної праці, яке слугує основою його виробничої спеціалізації і викликає об'єктивну потребу в інтеграції з іншими регіонами. Необхідність членування території на окремі більш дрібні територіальні суб'єкти (одиниці) пов'язано з завданнями, які ставить суспільство для здійснення свого саморозвитку (адміністративного управління, економічного планування, вирішення проблем економічно-соціального розвитку, фізичної та економічної географії, етнографії.

Сьогодні в науковій літературі та на практиці використовуються кілька варіантів групування областей і регіонів України з погляду створення єдиних відтворюваних центрів з єдиними соціально-економічними властивостями та ознаками (табл. 1).

Із цього погляду вельми важливу роль у визначенні регіону відіграє його фінансова самостійність, тобто повне забезпечення бюджетної автономії та фінансової самодостатності місцевих бюджетів, закріплення за місцевими бюджетами стабільних джерел доходів, розширення їхньої дохідної бази, визначення нового механізму бюджетного вирівнювання та регулювання, зміни в системі міжбюджетних відносин, зменшення трансфертної залежності тощо.

Так, А. Ягодка, М. Диба і С. Кон-дратюк наголошують, що фінансово самодостатніми з усіх адміністративних областей в Україні можна вважати лише десять [20, С. 28-35], зокрема Київ, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Одеську і Сумську області. При цьому решта областей є стагнаційними, які фінансово забезпечити себе неспроможні. Саме тому для подолання внутрішньої стагнації в Україні конче треба сформувати територіальні економічні округи на основі злиття наявних областей на таких засадах:

S територія України поділяється на територіальні економічні округи за виробничими ознаками;

У кожен територіальний економічний округ поєднує природні ресурси, усі виробництва, громадян з їх трудовими навичками, транспортні комунікації й інші матеріальні цінності найбільш вигідним способом у вигляді виробничо-територіального комплексу;

S державна науково-технічна політика індивідуалізується за територіальними економічними округами. Для досягнення найвищої ефективності залучаються комбіновані технологічні процеси, що приводять до формування регіонально-виробничих комбінатів і виробничо-територіальних комплексів;

У для кожного територіального економічного округу встановлюються три категорії виробництв — регіонального значення (продукція споживається всередині економічного округу); міжрегіонального значення (для групи економічних округів); загальнодержавного значення і найви-гідніші зони збуту;

У розвиток територіального економічного округу спрямовується державною адміністрацією на досягнення

добробуту кожного громадянина і матеріального й культурного розвитку території за допомогою управління трансфертами державного бюджету, коштами державного фонду регіонального розвитку, цільових інвестиційних фондів і фонду фінансового вирівнювання територіального економічного округу.

До того ж для визначення регіону треба враховувати такі показники, як площа території, кількість населення та ін. Наведемо оцінку територіального устрою окремих країн Європи за кількістю, площею і середньою населеністю (табл. 2), що підготовлена на основі монографії Ж. Зіллер [22] та Класифікації адміністративно-територіальних одиниць (NUTS), яка узаконена рішенням Єврокомісії 2001/0046 від 14.02.2001. Дана оцінка свідчить про невідповідність кількості областей в Україні критерію NUTS 2 щодо орієнтовної кількості населення від 800 тис. до 3 млн осіб.

З наведених даних бачимо, що Україна, незважаючи на порівняно схожу за площею територію, принаймні із Францією та Іспанією, випереджає всі ці країни за кількістю областей/земель (27 проти 22 та 17 відповідно) і районів (490 проти 100 та 52), але суттєво відстає за показниками площі великих та середніх адміністративно-територіальних одиниць та їхньої середньої населеності. Так, середня населеність таких територіально-адміністративних одиниць є, навпаки, найменшою серед зазначених країн: в областях — 1696 тис. осіб проти 2162 тис. осіб у Іспанії та 2573 тис. осіб у Франції; у районах — 94 тис. осіб проти 569 у Франції та 747 тис. осіб в Іспанії. Аналогічна і навіть гірша ситуація спостерігається щодо площі, зайнятої цими адміністративно-територіальними одиницями: якщо загальна площа областей України становить 22352 км2, у Франції — 24726 км2, в Іспанії — 29266 км2, то площа районів в Україні — 1232 км2, а відповідна площа провінцій у Франції досягає 5440 км2, тобто принаймні у 4 рази більша, а в Іспанії — 9568 км2, тобто майже у 8 разів більша.

Отже, звідси випливає висновок про те, що принаймні 9 областей із 24 в Україні треба укрупнити у зв'язку з наближенням їх значень до мінімального критерію NUTS 2. Відповідно, за фінансово-економічною логікою територію України треба поділити на 10 територіальних економічних округів, які будуть українськими територіально-виробничими комплексами, а саме: Київщина (у межах Київської та Чернігівської областей і міста Києва); Волинь (у межах Житомирської, Рівненської та Волинської областей); Слобожанщина (у межах Полтавської, Сумської та Харківської областей і міста Харків); Донеччина (у межах Донецької та Луганської областей і міста Донецьк); Запоріжжя (у межах Дніпропетровської та Запорізької областей і міст Запоріжжя й Дніпропетровськ); Таврія (у межах Одеської, Миколаївської, Херсонської областей і міста Одеса); АР Крим (разом з містом Севастополь); Черкащина (у межах Кіровоградської та Черкаської областей); Поділля (у межах Вінницької, Хмельницької та Тернопільської областей); Карпати (у межах Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської областей та міста Львів). Така кількість територіальних економічних округів в Україні відповідає критерію NUTS 1 щодо орієнтовної кількості населення від 3 млн до 7 млн осіб. Визначаються міста-держави (мега-поліси): Київ, Харків, Одеса, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк, Львів і Севастополь. Чорнобильська територія, території Сиваша в Криму і Яворова у Львівській області мають бути територіальними економічними округами зі спеціальним статусом, бо потребують значної державної підтримки. Запровадження державних економічних адміністрацій у 12 територіальних округах (крім АР Крим), у тому числі на Чорнобильській території, території Сиваша в Криму і Яворова у Львівській області вимагає ліквідації всіх обласних державних адміністрацій і обласних рад в Україні [21]. Останнє означає запровадження в Україні дволанкової системи адміністративно-територіального устрою з метою досягнення оптимального по

єднання централізації та децентралізації управління, деконцентрації, делегування і передавання максимально можливого обсягу повноважень та фінансів на рівень місцевого самоврядування, що забезпечить реальне самоврядування в Україні.

Тепер повернімося до одного зі згадуваних раніше факторів, що впливає на механізм фінансового забезпечення й можливості регіонального розвитку, — розмірів територіальних одиниць (площа території, чисельність населення) та їх кількості. Справді, політичні й економічні повноваження регіональних і місцевих органів влади та їхня здатність реалізувати ці повноваження багато в чому визначаються розмірами відповідної адміністративно-територіальної одиниці, адже що менша територіальна одиниця, то більшою мірою діяльність регіональних та місцевих органів влади може відповідати волевиявленню громадян. Однак не можна ігнорувати й того, що невеликі розміри територіальної одиниці означають, як правило, і більш низький фінансово-економічний її потенціал. І навпаки, надто великі розміри адміністративно-територіальної одиниці спричинюються до значного зниження ефективності її функціонування.

Розв'язання даної проблеми можливе завдяки здійсненню територіальної реформи, коли через об'єднання кількох малих адміністративно-територіальних одиниць створюються більші. Вивчивши практику проведення територіальної реформи в європейських країнах, можна переконатися, що навряд чи доцільне надмірне укрупнення муніципалітетів (як, наприклад, у Великобританії, де в результаті територіальної реформи були створені муніципальні об'єднання, що налічують у середньому 100 тис. мешканців). Більш оптимальним у цьому плані вважається результат реформи в Німеччині, де були створені муніципальні об'єднання в середньому по 30 тис. людей.

Зауважимо при цьому, що питання про те, чи існують якісь оптимальні розміри адміністративно-територіальних одиниць, актуальне для всіх країн без винятку. Однозначної відповіді на нього, імовірно, не існує, оскільки на визначення критеріальних розмірів територій впливають економічні, історичні, демографічні та етнокультурні особливості кожної країни.

Щодо крайньої потреби проведення адміністративно-територіальної реформи в Україні висловлювались як вітчизняні, так і іноземні науковці майже з моменту набуття незалежності [23; 24; 25]. Немає сумнівів, що управління фінансово-господарським комплексом за чинної системи територіального розміщення й далі буде вкрай неефективним. Вважаємо, що найбільш оптимальною в національних реаліях чисельністю мешканців на рівні регіону є 3-5 млн, на рівні району — 200-500 тис., на рівні територіальної громади — не менш як 5 тис.

На необхідності врахування окреслених факторів наголошує й нинішній уряд. На думку його представників, важливим напрямом реформи місцевого самоврядування є створення умов, які дозволяють реалізувати основні положення Європейської хартії місцевого самоврядування, яку Україна підписала у 1995 р. В Україні діє понад 10 тис. територіальних громад, і приблизно половина з них має чисельність населення до 3 тис. осіб. Місцеві бюджети таких громад дотуються державою більше ніж на 70 %. А тому говорити про повноцінне самоврядування не можна; забезпечення їх життєдіяльності значною мірою залежить від трансфертів з державного бюджету.

Отже, з огляду на викладене та беручи до уваги останні тенденції соціально-економічного розвитку окремих областей та їхніх угруповань, пропонуємо власне бачення укрупнених регіонів, їхніх центрів та складу (табл. 3, рис.1).

Тож маємо всі підстави трактувати регіон як частину території, виокремлену як на країновому, так і на над-країновому рівні, котра характеризується стійкими фінансово-економічними зв'язками, спільністю виробничої й соціальної інфраструктури, а також специфічними природно-географічни

ми, історичними, демографічними та національно-етнічними ознаками.

Відповідно, розвиток регіону можна визначити як режим функціонування регіональної системи, котрий забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня життя населення завдяки стійкому і збалансованому відтворенню соціального, господарського, ресурсного та екологічного потенціалів територій.

Ю. Корчагін пише, що під розвитком регіону розуміють таку зміну сукупності індикаторів його соціально-економічного стану і структури економіки та життєзабезпечення, що приводить перш за все до зростання рівня та якості життя населення. Це поняття включає зростання економіки (валового регіонального продукту — ВРП), зростання ВРП на душу населення, зростання доходів населення, розвиток соціальної сфери й інфраструктури, зростання рівня та якості людського капіталу [26]. Тобто, якщо під економічним зростанням

розуміють нагромадження ВРП на душу населення, розвиток регіону — це більш широке поняття. Хоча, без сумніву, саме економічне зростання є головним чинником цього процесу.

Спираючись на вищевказані допущення, можемо побудувати матричну структуру фінансового потенціалу за рівнем та інституціональними формами поділу, яку, на нашу думку, можна буде використати для комплексної оцінки сукупного фінансового потенціалу регіонів України та його складових по вертикалі та горизонталі (рис. 2).

Е. Д. Блейклі, наголошуючи, що сьогодні жодна теорії або низка теорій не дають вичерпного пояснення, що таке регіональний та місцевий економічний розвиток, робить висновок про те, що ідеї всіх відповідних теорій зводяться до того, що регіональний розвиток є функцією таких факторів: природних ресурсів, робочої сили, інвестицій, підприємництва, транспорту, комунікацій, структури промисловості, технології, розміру та обсягу експорту, ситуації у світовій економіці, можливостей місцевого самоврядування, бюджетів федерального уряду та урядів штатів та програми зі сприяння розвитку. При цьому, на його думку, усі ці чинники можуть мати істотне значення, однак який з них важить найбільше, вірогідно нікому не відомо [27].

Розглянемо докладніше ключові напрями та теорії у вивченні соціально-економічного розвитку регіону.

Академічне дослідження регіонального розвитку та регіональної політики розпочалось у ХХ ст., протягом якого різні теорії та моделі змінювали та доповнювали одна одну. Найбільш видатними науковими школами з питань регіонального розвитку вважаються школи провідних країн світу — Німеччини, Сполучених Штатів, Великобританії, Франції тощо.

Вирізняють три основних напрями, за якими відбувалося дослідження регіонального розвитку: моделі неокласичної теорії, моделі кумулятивного зростання та теорія зростання на основі конкурентних переваг регіону.

Послідовники неокласичної теорії регіонального розвитку фокусуються на вивченні факторів, що підвищують виробничий потенціал економічної системи, серед яких — рівень розвитку технологій, обсяг інвестицій, якість і кількість трудових ресурсів, природні ресурси. Названі фактори згідно з положеннями теорії в сукупності визначають регіональне зростання. При цьому в основу неокласичного підходу покладено ідею про відкритість регіональних економік та вільну конкуренцію регіонів за ресурси та доходи та необмежену мобільність цих ресурсів. Відповідно, економічний розвиток є результатом ефективного розподілу ресурсів унаслідок вільної конкуренції, а нерівність між регіонами усувається без втручання або обмеження з боку держави лише завдяки нерегульованій дії ринкових сил. Зокрема, у підґрунтя теорії нез-балансованого регіонального розвитку було покладено ідею про те, що ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні відмінності через циклічність у самоорганізації ринкових механізмів, які закріплюють високий рівень розвитку одних регіонів та низький рівень інших [28, с. 85-86].

Зрозуміло, що найбільшу критику з боку дослідників та противників неокласичної теорії викликала ідея необмеженої ресурсної мобільності та недостатнє врахування особливостей різних регіонів, хоч у пізніших моделях неокласичної теорії цим розбіжностям приділялося дедалі більше уваги. Крім того, як зазначає всесвітньо відомий учений у галузі економічного розвитку Е. Блейклі, неокласичні моделі не пояснюють, чому одні території привабливі для інвесторі, а інші — ні. До того ж неокласичну теорію загалом вважають такою, що суперечить інтересам міст та районів, оскільки вона ґрунтується на тому постулаті, що чинники економічного розвитку перебувають поза межами впливу місцевих громад. Утім Блейклі наголошує на деяких корисних концепціях, що були запропоновані в межах неокласичної теорії. По-перше, необхідність використання місцевими громадами всіх ресурсів лише для залучення капіталу та знищення перешкод для дальшого соціально-економічного розвитку регіону. По-друге, активне використання фінансових ресурсів місцевих органів влади для підвищення вартості робочої сили, поліпшення інфраструктури тощо [27, С. 82].

Іншого сутнісного підходу додержуються прихильники моделей кумулятивного зростання, ключової ідеєю яких є те, що розвиток регіону прискорюється завдяки існуванню певних точок, або центрів, зростання. Відповідно, відсутність таких центрів призводить до відставання регіону в економічному зростанні або до вповільнення такого зростання. Найбільшого розвитку ця теорія набула у працях авторів, які вважали основним фактором розвитку регіону створення великих міських утворень (Г. Мірдаль, Дж. Фрідман, Х. Ричард-сон та інші).

Г. Мірдаль, який вважається засновником цих теорій, довів, що певні невеликі переваги території згодом можуть збільшитися завдяки спеціалізації та ефекту масштабу. Відповідно, на його думку, застосування цього ефекту в регіонах, поряд з наявними перевагами певних територій, приводить до прискорення розвитку останніх та збільшення відставання регіонів без даних переваг.

Надалі ці ідеї були розвинуті французьким економістом Ф. Перру, який запропонував теорію «полюсів зростання», базовану на концепції

інновацій Й. Шумпетера. Згідно з нею провідну роль у соціально-економічному зростанні регіону відіграє галузева структура економіки і перш за все галузі-лідери, що створюють нові продукти і послуги. Тож Ф. Перру розглядав як полюси зростання саме провідні галузі, що мають потужний потенціал зростання і високу здатність до нововведень. Інакше кажучи, групу галузей з великим мультиплі-кативним ефектом, що здатні надалі прискорювати розвиток свого регіону в цілому. При цьому, і це вельми важливо, на відміну від неокласичних теорій, Ф. Перру наголошував якраз на визначальній ролі держави у створенні полюсів зростання і каналів поширення викликаних ними ефектів, яка полягає у гармонізації розвитку, мінімізації нерівномірності або неоднорідності галузей і регіонів у економіці.

Ще далі просувається послідовник Ф. Перру — Ж.-Р. Будвіль, який, розвиваючи згадану модель полюсів зростання, пропонує новий, більш сучасний, підхід до формування таких полюсів. Як полюси зростання вчений пропонує розглядати: дрібні і класичні міста, що спеціалізуються на галузях третинного сектору та обслуговують сільську місцевість навколо них; промислові міста середнього розміру з диверсифікованою структурою господарства, що розвиваються в результаті зовнішніх впливів; великі міські агломерації, що вміщують про-пульсивні галузі та характеризуються автономністю зростання; «полюси інтеграції», що охоплюють кілька міських систем і визначають всю еволюцію просторових структур. При цьому Ж.-Р. Будвіль висуває ідею автономії зростання, яка, на його думку, властива лише верхнім ієрархічним рівням центральних місць, тоді як зростання нижчих територіальних структур визначається механізмами дифузії нововведень.

Цю ідею — первинної ролі міст у соціально-економічному розвитку регіонів — активно підтримали й інші вчені. Зокрема, Дж. Фрідмен та його послідовники також вважали, що зростання концентрується в містах. При цьому, на його думку, саме зростання економік великих місць дозволяє розвиватися регіонам за кошти власних доходів.

У свою чергу, X. Ричардсон додержувався думки, що саме мегаполіси — скупчення міст або окремі великі міста — є полюсами зростання економіки регіону та країни. Саме регіональна агломераційна економія витрат виробництва і стимулює, на його погляд, приплив високопрофесійних спеціалістів, учених, технічний прогрес та зростання продуктивності праці, справляючи сильний вплив на процеси розміщення підприємств і приплив зовнішніх інвестицій. Учений ураховує в цій моделі немобільність природних ресурсів і наявність великих міст, тобто конкретні особливості регіонів. Регіональне зростання в моделі Ричардсона, відповідно, базується на внутрішніх немобільних ресурсах та залученні мобільних ресурсів з інших регіонів. А ключовими елементами регіонального зростання він називає ефект агломерації, здатність регіону до інновацій та впровадження сучасних технологій, соціально-політичні складові, створення привабливого підприємницького й інвестиційного клімату для інвесторів.

Ці теорії також мали певні недоліки. Зокрема, автори не зважали на значення та роль малих підприємств і підприємців у економічному розвитку регіону. Навпаки, в основному вони фокусуються на можливостях лише великих індустріальних підприємств, не враховуючи при цьому природи транснаціональних компаній, ефектів від масштабу ринку і недосконалої (монопольної) конкуренції.

Однак переваг у теорій кумулятивного зростання, особливо порівняно з неокласичними теоріями, було набагато більше. Основними перевагами перелічених та інших моделей вважається врахування реальних регіональних факторів, особливо факторів розміщення виробництва; використання інновацій та їх поширення як головного фактора зростання територій, особливо каналів поширення; існування можливостей згладжування різних рівнів економічного розвитку

регіонів, а також можливості практичного використання цих теорій на регіональному рівні завдяки простоті вихідних передумов і визначеності об'єкта зростання. Це, у свою чергу, забезпечує можливість широкого застосування положень теорій кумулятивного зростання при розробленні конкретних програм регіональної політики.

Положення теорій кумулятивного зростання набули дальшого розвитку в наступних розробках теорій економічного зростання регіону на основі конкурентних переваг, що вважається на даний час базовою як на рівні регіонів, так і на рівні окремих країн та ґрунтується на конкуренції та локальних факторах розвитку.

Один із засновників теорії — всесвітньо відомий дослідник у сфері менеджменту та конкурентоспроможності професор гарвардського університету М. Портер, який запропонував розглядати конкурентоспроможність нації через міжнародну конкурентоспроможність угруповань підприємств різних галузей (кластерів), найбільш конкурентоспроможні з яких, на його думку, мають тенденцію концентруватися в одній країні або в одному регіоні країни. І згодом цю теорію було розглянуто, вдосконалено та застосовано на рівні окремих територій та регіонів.

Як пояснює М. Портер, досягаючи за певних умов або факторів конкурентоспроможності на світовому ринку, підприємства або їх група поширює свій позитивний вплив на найближче оточення — постачальників, споживачів і конкурентів, які, у свою чергу, також стимулюють зростання даної компанії. У результаті такого взаємовигідного співробітництва формується кластер — група підприємств, тісно пов'язаних галузей, що взаємно завдяки ефективному використанню внутрішніх ресурсів сприяють зростанню конкурентоспроможності один одного. При цьому М. Портер розробив і систему з чотирьох груп детермінант конкурентоспроможності країни, відому під назвою «національний ромб» (або «діамант»). До першої він відніс факторні умови: людські та природні ресурси, науково-інформаційний потенціал, капітал, інфраструктуру, у т. ч. фактори якості життя. До другої ввійшли внутрішній попит, його умови та якість попиту, відповідність загальним тенденціям розвитку попиту та ін. До третьої було включено стратегію та структуру підприємств та компаній (цілі, стратегії, способи організації, менеджмент), внутрішньогалузеву конкуренцію, а до четвертої — суміжні та обслуговуючі галузі (кластери галузей): сфери надходження сировини та напівфабрикатів, сфери надходження устаткування, сфери використання сировини, устаткування, технологій. За твердженням М. Портера, усі чотири групи умов впливають на регіональну продуктивність та мають бути сприятливі для того, щоб країна досягла міжнародного успіху. До того ж учений вирізняє дві додаткові змінні, що значною мірою впливають на конкурентну позицію країни. Це випадкові події, тобто ті, які керівництво фірм не може контролювати, і місцева державна політика. У даному контексті під державною політикою йдеться про роль місцевих органів влади у формуванні конкурентних переваг, що відображається в їхньому впливі на всі детермінанти, або умови, створення конкурентної позиції регіону через податкову, бюджетну, грошово-кредитну, соціальну політику [29, С. 250].

Як уже зазначалось, теорія М. Портера покладена в основу багатьох інших концепцій та моделей регіонального розвитку, які фокусуються на підприємницькому підході, збільшенні конкурентних переваг регіону тощо. Серед них вважаємо за доцільне зупинитися на моделі атракційності регіону, в основі якої — ідея про підвищення привабливості території в очах підприємців завдяки застосуванню громадою економічних стимулів і субсидій. При цьому саме перенесення уваги з підприємств на підприємців та певні соціально-економічні групи населення, наприклад, підвищеною купівельною спроможністю, тобто фінансовим потенціалом, або високим трудовим потенціалом, є принципово

новим підходом у теорії атракційності регіону.

Е. Блейклі зазначає, що саме ця теорія атракційності лежить в основі сучасного «підприємницького підходу», згідно з яким усі держави, міста та регіони можуть стати привабливими місцями для підприємців. Більше того, громади в усьому світі розробляють та реалізують стратегії та програми, спрямовані на підвищення привабливості їхніх територій для інвесторів, підприємств, нових поселенців, підприємств та інших суб'єктів. Теоретичним підґрунтям цієї діяльності, пише вчений, є припущення, що окремі місцевості можуть так розрекламувати себе й запропонувати такі економічні стимули, що забезпечать цим конкурентну перевагу над іншими територіями з аналогічною ресурсною базою [27, С. 88].

Перевагою такого підприємницького підходу є те, що він стає ефективним лише за умови об'єднання зусиль та ресурсів місцевих органів влади та підприємств, що працюють у даному регіону, намагаючись установити нові партнерські стосунки між собою та з приватним сектором з метою стимулювання економічної діяльності на визначеній території або в регіоні. При цьому головною рисою місцевого економічного розвитку є акцентування уваги на стратегії «ендогенного розвитку», що передбачає максимально ефективне використання місцевих ресурсів — трудових, інституціональ-них, фізичних, фінансових тощо. За Блейклі, такий процес місцевого економічного розвитку передбачає утворення нових інституцій, розвиток нових галузей економіки, підвищення спроможності місцевих працедавців виготовляти якісніші товари, пошук нових ринків, стимулювання інновацій, інформаційної інфраструктури, створення нових підприємств та технологій.

Безумовно, реалізація такого підходу потребує формування ефективного і прозорого механізму фінансового забезпечення, який би враховував спільні ресурси всіх економічних об'єктів даного регіону, а також можливості їх мобілізації та нагромадження.

Проаналізувавши етапи розвитку регіональних теорій, ми дійшли висновку, що сьогодні жодна теорія не дає вичерпного пояснення, що таке регіональний, або місцевий, економічний розвиток. Утім кілька окремих теорій можуть допомогти нам загалом зрозуміти, для чого потрібний місцевий економічний розвиток. Квінтесенція всіх цих теорій полягає в тому, що місцевий (регіональний) розвиток = f (природні ресурси, робоча сила, інвестиції, підприємництво, транспорт, комунікації, структура промисловості, технології, розмір і обсяги експорту, ситуація у світовій економіці, можливості органів місцевого самоврядування, місцеві бюджети та програми на сприяння розвитку). Безсумнівно, кожен із цих чинників має важливе значення, однак однозначно стверджувати, який саме з них найважливіший у кожній конкретній ситуації, не можна.

Загалом проведений аналіз основних напрямів сучасних теорій і моделей регіонального соціально-економічного розвитку дає нам змогу висунути кілька гіпотез щодо ролі фінансового потенціалу у соціально-економічному розвитку регіону:

По-перше, соціально-економічний розвиток регіону ґрунтується на реальних та потенційних ресурсних ресурсах — трудових, фінансових, виробничих тощо. Відповідно, фінансове забезпечення такого розвитку базується на потоках фінансових ресурсів, що разом із потенційної спроможністю регіону генерувати або мобілізувати відповідні ресурси формує фінансовий потенціал регіону.

По-друге, головну роль у фінансовому забезпеченні соціально-економічного розвитку регіону через формування фінансового потенціалу відіграють фактично та перспективно фінансові ресурси «полюсів зростання», до яких належать перш за все провідні підприємства, їх об'єднання та відповідні галузі, притаманні тому чи іншому регіону.

По-третє, фінансовий потенціал регіону являє собою потенційну агре-говану конкурентну перевагу того чи іншого регіону, а отже, є фактором

його дальшого соціально-економічного розвитку.

По-четверте, головною рисою місцевого економічного розвитку є акцентування уваги на ендогенному розвитку, що передбачає використання потенціалу місцевих людських, інституціональних та фізичних ресурсів, щоб створити для місцевих мешканців нові можливості працевлаштування та стимулювати нові види економічної діяльності. Це пояснюється тим, що місцевий економічний розвиток — це тривалий процес. Він передбачає утворення нових інституцій, розвиток нових галузей економіки в різних місцевостях, підвищення спроможності місцевих працедавців виготовляти якісніші товари, пошук нових ринків, передавання знань і технологій.

По-п'яте, в Україні на даний час утворилась надто велика регіональна диференціація умов господарювання, рівня життя людей і їхніх політичних уподобань. У найближчій перспективі ця тенденція, на нашу думку, збережеться, і поляризація провідних і відсталих регіонів наростатиме. Причин цього багато, проте аналіз нагромадженого досвіду дає змогу виявити одну з найважливіших — тісний взаємозв'язок між спрямованістю здійснюваної в даному регіоні економічної політики й успіхами в розвитку цього регіону.
Warning: file_exists(): open_basedir restriction in effect. File(/var/www/securitiesg/securities.usmdi.org/PDF/957.pdf) is not within the allowed path(s): (/var/www/securities:/usr/lib/php5:/usr/bin/php:/tmp) in /var/www/securities/securities.usmdi.org/index.php on line 538


[Придбати журнал]


Ключові слова:  фінансовий потенціал, регіон, соціально-економічний розвиток, бюджет, адміністративно-територіальна реформа.

ТЕОРІЯ

Буряченко Андрій
кандидат економічних наук, старший викладач кафедри фінансів КНЕУ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

©  2001 - 2017  securities.usmdi.org