БОРГОВІ ФІНАНСИ: ФРАНЦУЗЬКА ПАРАДИГМА РОЗВИТКУ


У статті досліджуються можливості та загрози боргових фінансів на прикладі Франції. Наголошується увага на тому, що поряд з традиційно негативним сприйняттям державного боргу існує підхід, згідно з яким він є явищем цілком прийнятним та конструктивним, а його значні розміри є виправданими. Не оминаються у статті увагою історичні аспекти розвитку державного боргу та дефіциту у Франції, які були об'єктами дослідження й української фінансової науки ще кінця ХІХ - початку ХХ століття. Автором окреслено коло понять, що передують їх виникненню, супроводжують розвиток, на основі цього був проведений багатофакторний аналіз державного боргу. Зроблено акцент на специфіці французької фінансової термінології в контексті боргових фінансів. Основну увагу в статті присвячено причинам і наслідкам зростання державного боргу та дефіциту у Франції за часів П'ятої республіки та шляхам зменшення їх розмірів до рекомендованих меж.

Постійно кидаючись між системами податкових і боргових фінансів1, уряди країн виконують своєрідну роль «вершителів доль», ускладнюючи життя сучасників, перекладаючи гніт заборгованості на наших нащадків, адже для виконання своїх функцій, задоволення потреб, що постійно зростають, державам необхідно нарощувати величину запозичень та/

або підвищувати податковий тягар. За ілюзорною простотою дилеми «по-датки-позики» криється неймовірно складна система взаємозв'язків, вза-ємообумовленостей. Для схилення шальок терезів в бік податкових або боргових фінансів необхідно знайти відповіді на безліч питань, при цьому на однозначність та безапеляційність суджень не слід розраховувати. Що є більш відчутним і обтяжливим для населення, підприємств2? Чи є податки і позики взаємодоповнюючими або ж взаємовиклюними поняттями? Чи є вони ефективними інструментами впливу на сукупний попит3? Чи не спровокує їх використання неконтрольовану інфляцію? Чи мають значення потреби, на які планується витратити кошти; чи гарантується реалізація запланованих проектів, досягнення цілей? Що є більш прийнятним для майбутніх поколінь, отримають вони в спадок готові блага чи ж борги?

На ці та інші питання впродовж багатьох років намагалися дати най-вичерпніші відповіді провідні світові дослідники: Р. Барро, Дж. Б'юкенен, Дж. Кейнс, А. Лаффер, Р. Масгрейв, Г. Моультон, А. Пігу, Д. Рікардо, Д. Юм та ін. Вагомий внесок зробили вітчизняні вчені В. Суторміна, В. Федосов, В. Андрущенко та ін., неодноразово звертаючись до проблем «податкових фінансів» (tax finance), «позикових (боргових) фінансів» (debt finance) у своїх роботах [1-5], використовуючи найкращі наукові доробки фінансової науки в Україні ще кінця ХІХ - початку ХХ століття. Зокрема в сфері державного кредиту ґрунтовними і досі актуальними є праці М. Алексеєнка (досліджував переваги і недоліки використання державних позик в народному господарстві [7]), І. Патлаєвського (був прихильником ідеї, що державний кредит — правильна, органічна частина державного господарства, приділяв увагу проблемам погашення державних боргів), С. Іловайського (вважав державний кредит єдиним суттєвим, але надзвичайним способом покриття надзвичайних видатків, вбачав в ньому численні переваги (розширення фінансової могутності держави) та вивчав потенційні загрози), П. Мігуліна (займався розробкою питань історії та теорії держаного кредиту), К. Воблого (державний кредит розглядав з позицій його ідентичності по суті з приватним за винятком деяких особливостей першого (існування державного кредиту визначав вічним), М. Бунге (досліджував механізми здійснення державних позик, їх економічне значення та вплив на інші явища та процеси), М. Соболєва (розглядав державний кредит як процес добування державою грошових коштів у інших господарств), М. Мітіліна (аналізував значення державного кредиту в приватному й державному господарстві, цікавився методами управління державним боргом) та ін. [8; 9; 10].

В даній статті увагу буде зосереджено на боргових фінансах, адже незважаючи на фундаментальні дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців, вагомі роботи, світові технології вони залишаються чи не найслабкішою позицією у фінансовій практиці. Управління ж державним боргом та пов'язані з цим процеси прийняття політичних рішень в умовах демократії подекуди нагадують найскладніші шахові партії: інколи слід вдатися до гамбіту, жер

твуючи інтересами одних на благо всіх, а часом в умовах «цейтноту» неповоротно втрачається контроль над ситуацією, що призводить до «цугцвангу».

Боргові фінанси, привертаючи до себе увагу своєю багатогранністю, саме через неї мають багато «білих плям». За невидимою, на перший погляд, абстрактною сутністю боргових фінансів, як особливої сукупності економічних відносин, криється видима їх сторона — державний кредит, існування якого і призводить до появи державного боргу.

Поступово відходячи від принципів «здорових фінансів» А. Сміта, Д. Рікардо, Ж. Б. Сея, Д. Юма, нехтуючи ідеями про те, що акумульовані боргові зобов'язання держави є наслідком марнотратства та відсутності жорсткої фінансової дисципліни уряду, що доступ до позикових коштів фактично ліквідує стимули для більш раціонального використання ресурсів, суспільство звикає до захмарних розмірів державних боргів, «життя в кредит» вже нікого не відлякує. Проте, справедливо відмітити, що рідко нині вдаються й до іншої крайності, яка, наприклад, була притаманна деяким представникам історичної школи Німеччини. Мова йде про К. Дітцеля, А. Вагнера, Л. Штейна та ін., які формулювали оригінальні підходи до теорії державного кредиту, всіляко виправдовуючи колосальні розміри державного боргу.

«Позичати не можна економити». Проста пунктуація у цьому реченні в проекції на макрорівень здатна визначити шлях розвитку країни, а може й приректи цілі покоління. Уряди країн вже не погоджуються жити «за власний рахунок», але ж життя «невідповідно до своїх достатків» не може тривати вічно. Але чому так? Звичайно важко передбачити всі можливі негативні наслідки існування державного боргу. Але, здавалося б, за умов зацікавленості економічних суб'єктів (підприємств, банків, організацій, населення та ін.) в добровільній передачі грошових коштів державі вміле їх залучення та використання може вирішити поточні і стратегічні проблеми [4, с. 220]. Історія ж свідчить, що не існує шаблонних сценаріїв розв'язання проблем у фінансовій системі. Проте уряди країн продовжують нерозважливо та необачно стрибати у прірву, з якої подекуди немає вороття.

Таким чином актуальність дослідження зумовила мету статті — визначення потенціалу та можливостей боргових фінансів, а також ризиків, які вони породжують. Вивчення досвіду Франції в цьому контексті є корисним і водночас повчальним для України.

Цікаво, що українські дослідники завжди мали інтерес до вивчення зарубіжної практики. Так питання державного боргу у Франції початку ХІХ століття ґрунтовно досліджував у своїй роботі М. Алексеєнко [7].

Розвиток боргових фінансів у Франції тісно пов'язується з її історією. З 1515 року використання кредитів для фінансування потреб королівства стає звичною справою. Кредити та борги — це, без сумніву, важливі складові фінансової історії Франції (рис. 1), в якій були і кричущі сторінки. Так резонансний неплатіж за своїми зобов'язаннями мав місце у Франції після Революції 1789, відомий як «Банкрутство 2/3». Мабуть, слідуючи принципу абата Терре (генеральний контролер фінансів у Людовіка XV (1768-1774)) про необхідність кожній державі вдаватися до дефолту щонайменше раз на століття, Директорія в 1797 році знизила загальну суму державного боргу до 1/3 (tiers consolide), постановивши видати на решту суми боргу векселі під забезпечення державною власністю, які впали в обігу нижче 1/6 вартості.

В цьому контексті М. Алексеєнко наводить рідкісну і цінну інформацію. В 1789 році перед падінням старого порядку у Франції державний борг Європи склав в загальній сумі 13736 млн франків. В 1816 році по закінченню війн, державний борг був вже 38011 млн франків, тобто за 27 років виснажливої боротьби він збільшився на 24275 млн франків (в середньому на 900 млн франків в рік). У 1846 році після усталеного миру обсяг бор

гових зобов'язань держави становив 41120 млрд франків, в 1863 році він зріс через внутрішні перевороти і дві війни до 62980,8 млн франків. Його обсяг стрімко змінювався:4 [13, с. 171]. Борги нарощувались з легкістю5, без особливих жертв, хоча й не без зловживань з боку тодішньої влади

[14, с.6].

Важливо розуміти, що в той час зібрана інформація щодо державного боргу не була досконалою і мала суттєві недоліки: відсутність деталізованого обліку державних кредитів, ставки, грошових коштів держави (головна сума, яка фігурувала у відповідних записах — чисті відсотки по кожному кредитору); не зазначалася можливість позбутися боргових зобов'язань шляхом погашення боргу6; борг обліковувався за однією ставкою, що унеможливлювало вирізнення одних позик з-поміж інших і окреме ведення справ за ними; погашення шляхом викупу або амортизації не було врегульовано у відповідності до загальних принципів кредитування

[16, с. 8-49; 17].

Нарощення держаного боргу спричинювалося переміщенням колосальних ресурсів за допомогою державного кредиту для сплати військової контрибуції — результату фран-ко-прусської війни. Власних звичайних доходів не вистачало (табл. 1), спостерігався хронічний дефіцит. Хоча й існувала ціла низка способів зосередження надзвичайних ресурсів у хвилини потреби: експлуатація євреїв як лихварів і невірних (infideles), до яких іноді прирівнювалися італійські купці, розшуки проти фінансьє (казначеї, збирачі податків, орендарі доменів, відкупники державних доходів) (financiers), випуск фальшивої монети і продаж посад [7, с. 200-225], але історія довела безспірну першість та перевагу державних позик. Будучи особливим, але складним способом фінансування, вони розглядалися і розглядаються нині як тимчасові ресурси, а не як постійні доходи [18, с. 127], складаючи їх левову частку (табл. 1).

Першими причинами нарощення суми боргу були війни, які породжували необхідність значних позик для їх ведення, а інколи й відшкодування збитків після поразок. Так у Франції частка військових витрат (в т.ч. на

флот і Алжир) складала понад 31 % від загальної суми витрат бюджету в 1830-1870 роках. Державний борг «з'їдав» більше їх чверті. Витрати пов'язані з боргом в 1814-1870 роках складали в середньому 11 франків на одного француза на рік7. Подальшими факторами зростання суми боргів переважно ставали економічні кризи.

Для вивчення сучасного стану справ особливу увагу слід приділити специфіці фінансової термінології. У французьких джерелах можна знайти такі поняття як «борг держави» (dette de l'Etat), що являє собою сукупність позик, здійснених державою, яке неприпустимо плутати з словосполученням «державний (публічний) борг» (dette publique) — сукупність боргу органів управління (administrations publiques) (держави, різних органів центральних установ (organismes divers d'administration centrale (ODAC)), місцевих органів та органів соціального забезпечення).

У структурі державного боргу найбільшу частку займають борги центральних органів управління (за останні 20 років середній показник перевищив позначку у 80 %) (рис. 2).

Серед практично необмеженого кола причин та чинників, які впливають на державний борг, чільне місце відводиться бюджетному дефіциту.

У Франції більш поширеним є поняття «державний (публічний) дефіцит» (deficit public), яке є ширшим від «бюджетного дефіциту» (deficit budgetaire), який ще іноді називають « impasse» (глухий кут), або « decouvert» (дефіцит). Останній являє собою перевищення видатків держави (за вирахуванням позик) над доходами держави протягом року (за вирахуванням виплат за позиками) [21, с. 72]. За народногосподарським обліком Франції результатом цього є утворення негативного бюджетного сальдо

(solde budgetaire) [22, с. 178].

В різних документах можна знайти відмінні показники бюджетного дефіциту Франції:

- в Законі про державний бюджет (loi de finances) містяться планові показники, які в свою чергу пов'язані з очікуваними доходами бюджету, точність розрахункових значень залежатиме від того, на скільки якісно

враховані зміни економічної кон'юнктури;

- в разі змін скориговані суми бюджетного дефіциту прописуються в Законі, що містить поправки до Закону про державний бюджет (loi de finances rectificative);

- остаточні суми бюджетного дефіциту за результатами виконання бюджету за рік, який минув, відображаються в Законі про виконання бюджету (loi de reglement).

Державний дефіцит, в свою чергу, охоплює в розрахунку всі органи управління Франції і фонди соціального забезпечення.

По відношенню до державного боргу і дефіциту вкрай важко визначити факторні та результативні показники. З одного боку, наприклад, нерегулярність економічного зростання, порушення економічної кон'юнктури (відповідно до тенденції або прогнозів) спричиняють дефіцит бюджету (в цьому випадку він буде наслідком). З іншої сторони, уряд може використовувати його як інструмент для пожвавлення або стримання економіки [23, с. 76]. Але розгляд поняття державного боргу та дефіциту неможливий без принципового розуміння того, чим вони породжені, що провокує їх існування, чітко має бути встановлена відмінність між причинами їх виникнення та факторами (чинниками) їх розвитку. Тому було обрано близькі за змістом поняття «передумова», «причина», «підстава», «обставина», «умова» «фактор» (чинник) (на рис. 3 поняття розташовано на часовій осі в ймовірному порядку їх виникнення).

В таблиці 2 зроблено спробу розглянути їх в прив'язці до держаного боргу та дефіциту.

І тут виникає ряд складнощів та неоднозначностей:

- причини, хоча і не завжди, але можуть бути чинниками;

- зміна обсягів державного боргу може бути опосередковано спровокована причинами, які викликають бюджетний дефіцит. Вони дуже різноманітні, залежать від особливостей тієї чи іншої країни, мають об'єктивний і суб'єктивний характер;

- практично неможливо впливати, наприклад, на передумови та причини без впливу на чинники (фактори).

Стає очевидним, що тільки викорінення передумов, причин, підстав дозволяє домогтися повного збалансування доходів і видатків бюджету, відмовитися від дефіцитного фінансування (якщо це необхідно, адже бюджетний борг та дефіцит не завжди є «злом»8), а ось «боротьба» з чинниками (факторами) може вплинути лише на розміри державного дефіциту та боргу.

В ході проведеного кореляцій-но-регресійного аналізу виявлено, що державний борг Франції має тісний зв'язок з численними показниками такими як доходи, видатки бюджету, ВВП, імпорт, експорт та ін. Менша залежність спостерігається між показниками боргу та дефіциту у Франції. Коефіцієнт кореляції перевищував критичне значення, тому з вірогідністю 0,95 можна стверджувати про достовірну статистичну значущість. Проте слід мати на увазі, що коли розглядається сукупний вплив факторів, то в силу наявності взаємозв'язків між ними характер їх впливу може змінюватися.

В таблиці 2 розглядалися умови, за яких можливим є формування державного боргу та дефіциту. Це, як було вказано, певні правила, які встановлюються для дотримання європейських зобов'язань щодо фінансової дисципліни. Більшість з них носять спірний та дискусійний характер. Наприклад, експерти МВФ, аналізуючи економічні показники 34 країн за століття, в дослідженні «Борг і зростання: чи є магічне порогове значення?» 2014 року прийшли до висновку, що перевищення боргу навіть 90 % ВВП не завжди автоматично вповільнює економічне зростання країни. При цьому було зазначено, що ключове значення має його «траєкторія» (тенденція), а не просто співвідношення «борг/ВВП» [26]. До доречності та обґрунтованості останнього також є ряд зауважень: наприклад, чи використання відношення показників «запасів» і «потокового» не призводить до хибних висновків тощо. Дослідниками МВФ було доведено, що країни з високим рівнем державного боргу (наслідком чого є волатиль-ність ВВП через тиск з боку ринків, жорсткі заходи економії з боку уряду тощо), але при його спадній тенденції, демонструють такий самий рівень економічного зростання що й країни з більш низьким рівнем заборгованості

[26, с.13].

В Договорі ж про Європейський Союз 1992 року в статті 1 (доповнення до статті 104 С) встановлені межі для державного боргу та дефіциту у

60 % та 3 % ВВП відповідно [27].

В 2005 році було зроблено кроки, ініційовані Європейською комісією, щодо пом'якшення критеріїв. Ідея полягала в тому, що у випадку рецесії (втрата 2 або більше пунктів ВВП), терміни на виправлення ситуації, коригування дефіциту можуть бути подовжені [28, с. 68]. В дійсності це

Так у політиці одних лідерів домінують популістські рішення, направлені на задоволення інтересів електо-рату, ключову роль може відігравати партійна приналежність, ідеологія, в той час як інші, вважають базовими проблеми глобальної економіки.

На перший погляд непомітні зміни, переорієнтація політичного курсу, відступ від економічної та політичної доктрини можуть спровокувати зміни пропорцій між доходами і видатками бюджету, нарощення/зменшення обсягів державного боргу та дефіциту. Результати проведеного дослідження (табл. 3) дають змогу побачити чіткий зв'язок партійної приналежності із обраними державними курсами за

президентства різних французьких лідерів; • зрозуміти причини і фактори стрімкого зростання державного боргу і дефіциту Франції (ведення війн, масштабні будівництва, втілення в життя грандіозних програм та проектів, проведення нерозважливої соціальної політики, прийняття популістських рішень тощо).

Важливим є врахування двох різних історичних етапів: періодів Четвертої та П'ятої французьких республік, ознаменованих цілою низкою ключових подій, що значною мірою впливали на стан державних фінансів.

Так період четвертої французької республіки відзначився розпадом французької колоніальної імперії, війнами в Індокитаї, у Північній Африці. Це був повоєнний період нестабільності, посилювався вплив комуністів (початок періоду) і вкрай правих (кінець періоду). «Славне тридцятиріччя» (1945-1974) супроводжувалося неконтрольованою інфляцією, що неминуче впливало на зміну купівельної спроможності населення. Часто змінювалися «примарні уряди» (2-3 відставки прем'єр-міністрів в рік).

З початком режиму П'ятої республіки спостерігається посилення втручання держави в соціально-економічні процеси, прикладом якої стає політика дирижизму (dirigisme) (протилежна політиці невтручання (laissez-faire)). Дирижизм ґрунтувався на принципах індикативного (рекомендаційного) державного планування в пріоритетних сферах економіки. Ця політика, запропонована французьким економістом Франсуа Перру, в умовах розумного використання довела свої переваги. За допомогою різного роду важелів та інструментів (законів, субсидій, пільг) швидкими темпами розвивалися інноваційні галузі, проводилася повна модернізація промисловості. Паралельно збільшувалася купівельна спроможність населення, на яку одразу реагувало виробництво товарів масового споживання (автомобілів побутової техніки тощо). Реалізовувалися тактичні і стратегічні завдання, направлені на стабілізацію фінансової системи: курс валют по відношенню до франка зріс майже на 20 % в ході проведеної девальвації франка, було здійснено випуск цінних паперів внутрішньої позики, практично вдалося позбавитися від зовнішньоторговельного дефіциту, «твердий франк» служив національним запасом держави.

Політику де Голля (голлізм) нерідко порівнюють та навіть прирівнюють до радянської адміністративно-командної системи, заснованої на державній власності та тотальній плановості. В реальності ж ціллю дирижизму була гармонізація та встановлення відповідності продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль вмів використати особливості країни (територіальні, демографічні, культурні тощо), вдало підпорядковуючи їм економічну систему. Повернення до політики голлізму мало місце в кінці 90-х при Шираку, це було своєрідне поєднання правого лібералізму (помірне податкове навантаження, відсутність контролю цін тощо) із принципами дирижизму.

Проаналізовані дані свідчать, що за останні десятиліття політичним лідерам Франції вдалося внаслідок подекуди нерозважливої політики, реалізації суперечливих кроків роздути суми державного боргу та дефіциту (табл. 4).

На прикладі цієї країни спостерігаємо чітку ілюстрацію концепції дефіцитного фінансування, за якої вважається, що державний борг і дефіцит не є деструктивними факторами, адже видатки здійснюються на території даної країни і при правильному управлінні ними призводять до поліпшення загального добробуту, інвестиційного та інноваційного зростання (має місце значний дефіцит бюджету розвитку). Так, в 2009 році державний дефіцит збільшився у зв'язку з реалізацією програми стимулювання економіки, запропонованої президентом Франції Ніколя Саркозі. Не зупинялася підтримка МСП (малих та середніх підприємств): у 2010 році 2 млрд євро виділили на підтримку їх капіталу МСП9.

Криза змусила французький уряд поставити на перше місце економічне відновлення шляхом створення доданої вартості на території своєї країни або за її межами. Таким чином, заходи державної підтримки в першу чергу мали на меті стимулювати експорт, інновації, дослідження та розвиток. Але все має свої наслідки. Так державний дефіцит Франції в 2014 році склав 84,8 млрд євро, або 4 % ВВП після 4,1 % в 2013 році. Аналіз даних дає можливість розібратись, чому вкотре Франція перевищила допустимі показники.

Частка доходів у ВВП збільшувалася трохи швидшими темпами (з 52,9 % до 53,2 %)) ніж видатки (з 57 до 57,2 %) (табл. 5). Визначити, чи високими є показники, що характеризують значущість впливу органів управління допоможе міжнародне порівняння: середні значення доходів для ЄС-28 та зони євро (ЗЄ-19) в 2014 році становили відповідно 45,2 та 46,6 % ВВП, в 2013 — 45,4 та 46,6 %,

видатків — 48,1 та 48,6 % ВВП (для

ЄС-28 у 2014 та у 2013 роках відповідно), 49,0 та 49,4 % ВВП (для ЗЄ-19 у 2014 та у 2013 роках відповідно) [29]. Розглядаючи окремо видаткову частину бюджету Франції, спостерігаємо наступне:

1) поточні видатки у 2014 зросли

на 1,5 % (проти 2 % у 2013 році)

(табл. 5). Вперше, починаючи з 2001 року, скоротилися проміжні видатки, в той же час обсяг виплаченої заробітної плати зріс на 1,9 %;

2) незважаючи на зростання обсягу державного боргу впродовж 2014 року виплачена сума відсотків скоротилася на 3,8 %. Причиною цього слугувало не лише зниження відсоткової ставки, а й зменшення інфляції (в 2013 році — 0,9 %, 2014 — 0,5 %), що вплинуло на виплати по цінних паперах, які підлягають індексації;

3) сповільнюється ріст соціальних виплат (2,2 % у 2014 році, 2,9 % у 2013/2012). Це стосується виплат у грошовій формі: допомоги на випадок безробіття, пенсій тощо, що спричинено відсутністю перерахунків, які мають проводитися регулярно на основі підвищуючого коефіцієнта, який встановлюється урядом. Протилежна тенденція спостерігається з соціальними виплатами у натуральній формі: 2,8 % проти 2,4 % (в першу чергу, ліки та ін. медичні товари).

4) щодо інших трансфертів і субвенції:

- зросли обсяги податкового кредиту на підвищення конкуренто-

спроможності та зайнятості (Credit d'impot pour la competitivite et l'emploi (CICE)11) [36];

- скоротилися внески Франції до Європейського союзу на 2,6 млрд євро: оцінка чистого національного доходу всіх країн Європейського союзу принесла Франції 1,6 млрд євро;

5) скоротилося придбання нефінансових активів (нерухомості, запасів товарів, землі) на 7,6 % (проти зростання на 2,8 % у 2013 році), що пояснюється зменшенням інвестиційної активності місцевих органів, в першу чергу, через закінчення виборчого циклу (-5,2 млрд євро) та в меншій мірі — держави (-1,5 млрд євро).

Зростання доходів сповільнилося (1,9 % у 2014 році порівняно з 3,2 % у 2013 році). Зміна ряду показників викликана відповідними діями органів влади:

1) збільшення надходжень від солідарного податку на багатство на 0,8 млрд євро пояснюється врегулюванням оподаткування закордонних активів;

2) відміна паушального оподаткування (завчасно встановлена тверда форма призвела до скорочення на 0,6 млрд євро надходжень від оподаткування прибутку юридичних осіб);

3) темпи приросту надходжень від податків на виробництво і імпорт зменшилися (+2,5 % у 2014, +2,8 % у 2013 році). Обсяги ПДВ зросли на 3,8 млрд євро через нові ставки з 1 січня 2014 року: перехід до загальної ставки оподаткування з 19,6 % до 20 % і зниженої ставки з 7 % до

10 %.

Але це лише «вершина айсбергу», причини такої загрозливої ситуації, пов'язаної з неухильним збільшенням обсягів видатків органів управління і уповільненням темпів зростання доходів бюджету, більш глибинні і серйозні.

Невирішеними залишається ціла низка питань, які практично становлять замкнуте коло. Так чітко простежується невідповідність темпів приросту видатків бюджету (частка

у ВВП збільшилася з 41 % у 1970

році до 57,5 % у 2015 році) темпам економічного зростання. Це призводить до нарощення боргів і збільшення обов'язкових платежів до бюджету (частка у ВВП зросла з 34 %

ВВП у 1970 році до 44,7 % у 2015

році). Державний борг збільшився з кінця 50-х років минулого століття з

близько 30 % ВВП до 97,1 % на кінець 2015 (рис. 4). За останні шість десятиліть середньорічний абсолютний приріст державного боргу склав 37,7 млрд євро, середньорічний темп приросту — 9,3 % (рис. 5). Але за таким нарощенням боргових зобов'язань не поспіває ВВП, а як наслідок — доходи органів управління. Таке зростання пов'язують з небажанням змінювати економічну та соціальну модель суспільства, яка вже застаріла і доводить свою неефективність, в якій державі відводиться роль покровителя.

Уряд Франції, розуміючи необхідність змін, планує докорінно змінити ситуацію. До 2017 року видатки органів управління зростатимуть повільнішими темпами ніж ВВП (табл. 6), відповідно поступово зменшиться їх частка у ВВП.

У звіті Ради економічного аналізу при прем'єр-міністрові Франції стверджується, що якщо темпи економічного зростання не пришвидшаться, то державний борг Франції може зрости до 145 % ВВП до 2040 року [39, с. 2].

Все це гнітюче і задушливо впливає на французьку економіку: фран

цузькі підприємства втрачають свою конкурентоспроможність на фоні укріплення позицій міжнародних конкурентів, дефіцит торговельного балансу досягнув загрозливої позначки у 61 млрд у 2013 році, збільшується, спричинений постійним скороченням робочих місць, рівень безробіття (з 2,6 % активного населення у 1970 до трохи більше 10 %

у 2015 році).

Щоб змінити тенденцію, необхідно повертати більше, ніж позичати щомісяця. Це неможливо не лише з політичних причин, а й з технічних. У 2015 році планувалося додаткове залучення коштів у сумі приблизно 200 млрд євро: практично 0,5 млрд євро кожного дня на покриття дефіциту та для розрахунків по взятим зобов'язанням. Для вирішення існуючих проблем необхідно утримати дефіцит на позначці 1,5 % (фактично ж він склав 4 % у 2014 році, 4,1 % у 2015 році, планові показники на

2016 та 2017 роки — 3,6 та 2,7 %

відповідно), забезпечити рівень економічного зростання у 3 % (реальні показники - див. табл. 6) [40]. Це дві мінімальні умови для того, щоб борг, який нині складає 31500 євро на одного француза хоча б досяг свого рівня десятилітньої давнини, коли він не перевищував 15300.

Пропозиції, які нині лунають зводяться до наступних: 1) необхідно проводити структурні реформи, спрощувати функціонування та управління органів влади на державному та місцевому рівнях. Наприклад, зменшувати число депутатів в Національній асамблеї (нині їх 577),

сенаторів в Сенаті (348 осіб), ліквідувати неефективні установи та інше; 2) важливо скасувати непродуктивні та затратні заходи. Наприклад, на неефективну політику в сфері житла витрачається щороку понад 45 млрд євро. Слід також повністю переглянути заходи і видатки на професійну освіту та інші; 3) має бути проведено скорочення числа державних службовців, яке нині перевищує 5 млн осіб (в Німеччині вдвічі менше) (насправді ж на 2016 рік заплановано створення 8304 нових робочих місць для державних службовців [41, с. 17]). Перехід з 35-ти годинного робочого тижня на 39-ти годинний частково компенсується заміщенням 2 осіб з 3-х, що виходять на пенсію та інше; 4) потрібно переглянути діяльність Фонду соціального страхування (Securite sociale) і оптимізува-ти видатки в сфері охорони здоров'я. В центрі уваги сьогодні є боротьба з шахрайством, вихід на пенсію в 65 років, різні заходи, наприклад, скасування державної медичної допомоги та інші.

Для втілення амбіціозних цілей щодо скорочення рівня державного боргу та дефіциту в життя необхідно було б впродовж 5-7 років забезпечити економію коштів у розмірі 100140 млрд євро. Нині ж розроблено й реалізується план щодо зменшення видатків органів управління на 50 млрд євро. У 2016 році планується скорочення видатків на 16 млрд євро (переважно за рахунок скорочення видатків органів соціального страхування) (табл. 7). Хоча й спостерігаються очевидні розбіжності в стратегічних документах: у Програмі стабільності передбачається лише 14,5 млрд євро економії на 2016 рік [40].

У будь-якому разі скорочення видатків відбуватиметься за рахунок визначених чітких напрямків. Для досягнення своїх амбіційних цілей, розуміючи свої переваги, подальший розвиток уряд Франції вбачає в наступних напрямках: покращення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств; спрощення адміністративних формальностей; вдосконалення регламентування на ринку товарів і послуг; інвестування і підтримка інновацій; реформування ринку праці; боротьба з нерівністю

[40, с. 68-69].

ВИСНОВКИ

В рамках європейської розбудови (яка, до речі, практично позбавляє можливості використовувати класичні важелі управління (наприклад, інфляційні механізми) для підтримки Францією на міжнародній арені амплуа країни з відкритою ринковою економікою, яскраво вираженою соціальною функцією без державного боргу і дефіциту не обійтися.

З однієї сторони, приклад Франції свідчить, що в допустимих межах борг та дефіцит можуть мати позитивні наслідки: пожвавлення економіки, підвищення рівня життя населення, втілення в життя масштабних державних програм, проектів, будівництва, розвиток НТП та ін. З іншої — на умовах низьких ставок (найнижчі за останні 200 років) уряд охоче продовжує нарощувати борг, який за умови політичної інертності може перевищити позначку у 100 % ВВП. Незважаючи на низькі ставки суми по сплаченим відсоткам відчутні. З появою в 1973 році Закону Жискара-Помпіду [42], який заборонив Банку Франції позичати уряду,

сума відсотків складала 0,5 % ВВП, але їх величина невпинно зростала,

пік припав на 1996, 1997 (3,4 ВВП).

З іншої сторони, група Арверни12 назвала існуючий рівень державного боргу поразкою цілого покоління, звинувативши при цьому правих та лівих політиків, посадовців, Європу, економістів, населення [43, с. 12].

Державний борг може суперечити суспільним інтересам, нести в собі загрози різного роду: гальмування розвитку економіки, перекладання боргового тягаря на майбутні покоління, проведення непопулярних заходів («антисоціального характеру»: скорочення робочих місць, зниження рівня заробітної плати, соціальних виплат, трансфертів, збільшення податкового навантаження) [44], залежність від зовнішніх кредиторів (нині більше 60 % боргу Франції утримується не-резидентами13, наприклад, лише в другому кварталі 2015 року Японія купила цінних паперів більше ніж на 4 млрд євро, в цілому ж борг Франції становить більше половини в європейських облігаціях, які вона утримує, на суму 200 млрд євро). Все це закономірно може викликати соціальне невдоволення, виражене страйками, протестами, соціальними заворушеннями.

В середині 18 ст. подібна ситуація мала місце в Англії: державний борг перетнув межу у 100 %. І в той час вчені, філософи вважали своїм обов'язком боротися проти божевільної держави. Так в 1752 році Девід Юм, батько «Шотландських просвітників», ліберальний філософ опублікував працю «Про державний кредит», в якій описував весь жах державного боргу і висував пропозиції, які залишаються актуальними і на сьогодні. Він писав, що для кожного міністра надзвичайно спокусливо користуватися таким засобом, завдяки якому він може грати видну роль в період свого правління, не обтяжуючи народ податками і не викликаючи нарікань особисто проти себе. Справді, має статися одне з двох: або нація згубить державний кредит, або державний кредит згубить націю [45].

Для України вкрай важливо врахувати в своїй практиці позитивний досвід Франції і зосередити увагу на деяких ключових позиціях.

Сам по собі державний борг не варто вважати негативним явищем і результатом хибної фінансової політики. Так само як і не варто стверджувати, що борг зовсім нешкідливий. Тому і трактування його соціально-економічних наслідків дещо ускладнюється. Але, можна впевнено стверджувати, що зменшення та подолання державного боргу можливе лише шляхом ліквідації власне причин, що його зумовлюють.

Існує чимало методів усунення проблем. Але в центрі уваги має знаходитись поліпшення загального добробуту, інвестиційного та інноваційного зростання — те, що власне відповідає першочерговим потребам суспільства. Все ж залишається відкритим питання про те, як обрати найоптимальніший варіант, який найкраще відповідатиме цілям розвитку країни. Але з абсолютною впевненістю можна стверджувати, що запорукою успіху слугуватимуть бажання і тверда зацікавленість в цьому всіх рівнів влади, забезпечення того, щоб нові вибори не впливали на основні напрямки реформ, постійні переговори заради досягнення консенсусу між всіма зацікавленим сторонами, безперервний контроль.

[Придбати журнал]


Ключові слова:  : боргові фінанси, державний борг Франції, державний дефіцит Франції

ТЕОРІЯ

Алексєєва Наталія
асистент кафедри фінансів, ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

©  2001 - 2017  securities.usmdi.org